Коли йдеться про велике мистецтво, на думку одразу спадають французький живопис та шедеври італійського Відродження. Перед очима постають яскраві полотна Ван Гога та інших імпресіоністів та експресіоністів, також роботи таких митців, як Пауль Клее чи Едвард Мунк.
Але чи часто, коли ми говоримо про «велике мистецтво», згадуємо такі роботи, як «Вечірка на човні», «Мати з дитиною» чи «У ложі»? Ці та інші прекрасні твори американської художниці, яка більшу частину життя провела у Франції, нерідко залишаються в тіні робіт більш відомих митців. Для багатьох ім'я Мері Кассат і сьогодні залишається маловідомим, та викликає, у кращому разі, здивування, а в гіршому — байдужість.
Особливо гірко усвідомлювати, що саме з таким ставленням Мері Кассат стикалася протягом значної частини своєї художньої кар'єри.
Сьогодні ми спробуємо змінити це ставлення до неї і ближче познайомитися з американською художницею, яка стала важливою постаттю французького мистецького середовища.
Чому вона так прагнула присвятити себе живопису? Чому не могла уявити для себе традиційного життя — шлюбу, сім'ї та спокійного домашнього існування, якого від неї очікувало суспільство?
Ми поглянемо на ніжні та інтимні сцени материнства, які стали візитівкою її творчості, і водночас — на боротьбу, яку Кассат вела за право бути визнаною серйозною художницею, а дже для жінок займатися цією професією було непросто. Дізнаємося, чим вона ризикувала заради мистецтва, які випробування пройшла та як одна з її найважливіших мистецьких ініціатив назавжди змінила її життя.
Мері була другою дитиною у заможній родині, яка жила на околиці Піттсбурга. Вона народилася в травні 1844 року, коли її батько вже був успішним біржовим маклером і земельним спекулянтом.
Родина мала давнє та привілейоване походження. Батько Мері був нащадком перших голландських поселенців на Мангеттені, а її мати походила із заможного середовища, була добре освіченою, начитаною та мала витончений смак.
Саме мати відіграла важливу роль у знайомстві Мері зі світом мистецтва. Вона вважала, що справжня освіта неможлива без широкого кругозору, тому вирушила разом із родиною до Європи. Вони побували в Берліні, Парижі, Лондоні та Римі, а маленька Мері не лише познайомилася з європейською культурою, а й вивчила німецьку та французьку мови.
Саме в Європі вона отримала свої перші уроки мистецтва. Тут вона навчалася малювати та займатися музикою. Ще до досягнення шкільного віку родина переїхала на схід країни й зрештою оселилася у Філадельфії, де Мері продовжила навчання.
Після завершення обов'язкового навчання між Мері та її батьком виникли серйозні розбіжності. Дівчина прагнула присвятити себе мистецтву, тоді як батько не бачив у такому виборі перспективи. Зрештою, можливо, за підтримки матері, у 15 років Мері вступила до Пенсильванської академії образотворчих мистецтв.
Батьки, ймовірно, побоювалися, що навчання доньки в переважно чоловічому середовищі може вплинути на її погляди та спосіб життя. Проте, опинившись в академії, Мері потрапила в середовище, де поступово формувалося нове ставлення до ролі жінок у мистецтві. Серед студентів дедалі сильніше утверджувалася думка, що жінки й чоловіки однаково здатні до творчості та мають право вільно розвивати свій талант і будувати професійну кар'єру.
Знайомство з такими поглядами ще в юному віці значною мірою вплинуло на формування світогляду Мері. Упродовж усього життя вона, як і багато її однодумців, підтримувала ідею рівних прав і можливостей для жінок.
Але з часом, попри те що атмосфера в академії загалом відповідала темпераменту Мері, вона дедалі більше розчаровувалася у своєму навчанні. Особливо її непокоїли два моменти:
1. Близько 20% студентів становили жінки, однак для більшості з них мистецтво було радше частиною світського виховання, ніж майбутньою професією. На відміну від них, Мері ставилася до живопису надзвичайно серйозно й прагнула присвятити йому своє життя.
2. Її професійні амбіції не сприймали серйозно. Через це Мері стикалася з поблажливим ставленням як з боку однокурсників, так і викладачів.
Останнє особливо її пригнічувало. До розчарування повільним темпом навчання додавалися й гендерні обмеження. Зокрема, жінкам забороняли працювати з оголеними чоловічими моделями, що суттєво звужувало можливості для професійного розвитку.
Зрештою Мері зрозуміла, що академічна освіта більше не може дати їй того, чого вона прагнула, і вирішила продовжити мистецький шлях самостійно.
Якщо вам подобається більш прогресивне мистецтво, пропонуємо вам познайомитись з творчістю Джорджії О'Кіф.
Життя художниці в Парижі
Оскільки академічна освіта не давала Мері ані достатніх можливостей для професійного розвитку, ані диплома, родина зрештою погодилася відпустити її до Європи, щоб вона могла продовжити навчання у провідних майстрів. У 22 роки Мері вирушила до Парижа, щоправда, не сама — під час подорожі її по черзі супроводжували члени родини.
Якою б прогресивною не здавалася Мері паризька мистецька сцена, вона не змогла б уникнути розчарування, адже жінкам тут було заборонено вступати до Школи образотворчих мистецтв. Проте це не зупинило її. Мері звернулася до кількох викладачів із проханням про приватні уроки й зрештою почала навчатися у відомого художника та скульптора Жана-Леона Жерома.
Її відданість своїм цілям вражала навіть досвідченого майстра. Мері не пропускала занять, а у вільний час вирушала до Лувру, де годинами вивчала й копіювала роботи старих майстрів. Саме так вона поглиблювала свої знання та вдосконалювала техніку. Таким чином вона компенсувала обмеженість у можливості отримати академічну освіту.
Кассат і Дега разом працювали над розвитком техніки гравюри. Їх об'єднувало захоплення японською кольоровою ксилографією, яку вони побачили на великій виставці японського мистецтва в Парижі 1890 року. Це захоплення помітно вплинуло на композиції Кассат: вона почала використовувати незвичні ракурси, пласкі площини та сміливе кадрування, що стало однією з характерних рис її мистецтва.
У Луврі Мері могла спостерігати за іншими художницями, які, як і вона, прагнули професійно розвиватися. Через численні обмеження, що стояли на шляху до самостійної мистецької кар'єри, деякі з них були змушені заробляти на життя продажем туристам власних ескізів та копій відомих картин.
Однією з найбільших перешкод для жінок-художниць у Парижі було саме мистецьке середовище, у якому формувалася професійна спільнота. Жінкам часто був недоступний простір, де збиралися провідні художники-чоловіки, обговорювали мистецтво, обмінювалися ідеями та встановлювали професійні зв'язки.
Попри ці обмеження, Мері Кассат поступово увійшла до кола найвідоміших митців свого часу. Вона познайомилася з Едуардом Мане, Огюстом Ренуаром і, найважливіше, Едгаром Дега. Саме з Дега її пов'язала особлива творча дружба та багаторічний мистецький діалог, який суттєво вплинув на розвиток обох художників.
А потім почалася війна.
У пошуках визнання
Мері повернулася до батьківського дому незадовго до початку франко-прусської війни, у 1871 році. На той час її картина «Мандоліністка» вже була представлена на Паризькому салоні, що стало важливим кроком у її професійній кар'єрі. Однак навіть цей успіх не позбавив від упередженого ставлення до неї: Мері продовжували оцінювати не лише як художницю, а й крізь призму того, що вона була жінкою, так само як колись оцінювали відому художницю Артемізію Джентилескі.
Упереджене ставлення переслідувало її навіть там, де вона мала б отримати підтримку. Після перших професійних успіхів батько Мері категорично не схвалював її прагнення зробити мистецтво своєю професією. Він був готовий забезпечувати доньку всім необхідним для життя, але відмовлявся фінансувати її художню діяльність і купувати матеріали для роботи. Через це перебування в батьківському домі ставало для Мері дедалі нестерпнішим.
Тому, коли Мері отримала замовлення на дві картини в Італії, вона без вагань скористалася цією можливістю. За фінансової підтримки архієпископа Піттсбурга вона разом з іншою американською художницею, Емілі Сартейн, вирушила до Парми.
Я незалежна! Я можу жити сама і люблю працювати.
Мері Кассат
Там її творчість привернула увагу місцевого мистецького середовища, а роботи отримали схвальні відгуки. Проте після завершення першого замовлення нових пропозицій вона не отримала.
Згодом Мері та Емілі вирушили до Іспанії, де художниця створила кілька олійних картин на полотні, що були натхненні іспанськими сюжетами. У 1874 році вони повернулися до Парижа, де Мері відкрила власну студію.
Її творчість ставала дедалі продуктивнішою, але шлях до професійного визнання залишався складним. У Парижі до жінок-художниць і надалі ставилися упереджено: якщо за ними не стояв впливовий чоловік-меценат, їхні роботи часто відхиляли Паризьким салоном. А це, своєю чергою, нерідко ставало приводом для нищівної критики в пресі.
Постійна боротьба та відсутність визнання поступово позначилися на характері Мері. Вона стала більш різкою та цинічною,та зрештою навіть віддалилася від своєї подруги Емілі.
Мері не знала, у якому напрямку розвивати свою творчість далі, тому звернулася за порадою до свого друга Едгара Дега. Саме він познайомив її з колом художників, які прагнули відійти від академічних канонів і шукали нові шляхи в мистецтві.
Я ненавиділа традиційне мистецтво — і тоді почала жити.
Мері Кассат
Згодом їх мистецькі шляхи об’єднав імпресіонізм.
Мері Кассат — імпресіоністка
Мері нарешті знайшла середовище, у якому її талант отримав визнання.
Під впливом імпресіоністів її палітра стала світлою, а кольори — чистими й виразними. Вона почала поєднувати олійні фарби з пастеллю, експериментувати з гуашшю та працювати на пленері — просто неба.
Змінилися й сюжети її картин: вони стали сміливими, але водночас ніжними та спокійними, зосередженими на повсякденному житті й людських стосунках.
Здавалося, імпресіонізм нарешті став її власним мистецьким напрямом, а кар'єра почала поступово набирати обертів. Та саме в цей період, коли Мері обережно наближалася до професійного й комерційного успіху, її батьки переїхали до Парижа. Разом із сестрою Лідією вони оселилися в одній великій квартирі.
Для Мері це було непросте сусідство. Мері, безумовно, цінувала присутність родини поруч, але водночас побоювалася батькових докорів і насмішок щодо її кар'єри. Але замість того, щоб відступити, вона вирішила працювати ще більш наполегливо.
Серед найвідоміших її робіт цього періоду — «Маленька дівчинка в блакитному кріслі», «Читаючи "Фігаро"», моделлю для якої стала її мати, та «Портрет художника».
Тим часом виставки імпресіоністів привертали дедалі більше уваги паризької публіки. Про них активно писала преса, іноді схвально, а іноді з насмішкою. Проте навіть така увага допомагала художникам ставати помітними, і поступово Мері Кассат нарешті почала отримувати те визнання, на яке так довго чекала.
Схожий шлях пошуку визнання пройшла Гелен Франкенталер.
Кінець шляху та спадщина
Ще на початку своєї художньої кар'єри Мері вирішила, що ніколи не вийде заміж. На її думку, шлюб навряд чи можна було поєднати з життям професійної художниці, та й сама вона не прагнула традиційного сімейного життя.
Мері мала непростий характер: була незалежною, прямолінійною та надзвичайно вимогливою до себе й оточення. Водночас саме ці риси, можливо, допомогли їй наполегливо відстоювати власний шлях і не відступати перед численними перешкодами, які чекали на жінку, що прагнула зробити мистецтво справою свого життя.
Водночас у пізніші роки Кассат особливо часто зверталася до теми материнства. Її картини, на яких зображені матері та діти, що сповнені ніжності, тепла й особливої інтимності. Через це іноді припускають, що художниця могла певною мірою проживати власний нездійснений досвід материнства через мистецтво.
Втім, сама Мері ніколи відкрито не висловлювала жалю щодо свого життєвого вибору й до глибокої старості продовжувала багато подорожувати та працювати.
У 74 роки, під час подорожі Єгиптом, Мері Кассат побачила давньоєгипетські твори мистецтва, які вразили її своєю величчю та красою. Враження було настільки сильним, що художниця на певний час засумнівалася у власних творчих можливостях і навіть відчула, що більше не здатна створювати мистецтво.
Зрештою, приблизно у 80 років Мері Кассат була змушена залишити живопис. Але причиною стала не втрата інтересу до мистецтва, а стрімке погіршення зору, яке більше не дозволяло їй працювати.
Останні роки життя вона провела майже в повній темряві, втративши можливість бачити світ, який упродовж багатьох десятиліть прагнула передати у своїх картинах.
Мері Кассат прожила ще понад десятиліття після того, як перестала малювати. Вона померла у 1926 році, коли молодій Фріді Кало було 18 років.
Мері залишила по собі багату мистецьку спадщину, яка й сьогодні нагадує про її наполегливу боротьбу за право бути художницею.
Її історія — це історія жінки, яка відмовилася від нав'язаного суспільством сценарію життя заради мистецтва й зрештою стала однією з найвизначніших американських художниць XIX століття.
Підсумувати за допомогою ШІ:
Вам сподобалась ця стаття? Оцініть її!
Loading...
