Є щось дуже впізнаване в моменті, коли десь у кінці грудня здається, що свято вже от-от, але насправді воно починається значно раніше.
І навіть не з ялинки у торговому центрі чи чергового різдвяного фільму на Netflix, який ми дивимося «просто для фону».
Українські традиції зимового та ранньовесняного циклу живуть за власним, абсолютно неквапливим графіком: вони приходять тоді, коли їм потрібно, і повільно загортають нас у той самий стан, який складно пояснити, але легко впізнати.
У кожного він свій. Для когось – це запах узвару на кухні, який з’являється ще до Святвечора. Для когось – перші репетиції колядок у школі, коли ще ніхто не може влучити в потрібну ноту, але всі намагаються.
А для когось – відчуття, ніби місто переходить у зовсім інший режим: повільніший, тепліший, більш людяний.
Ці традиції часто сприймають як «щось давнє» або «фольклор», який існує паралельно з нашим життям. Але насправді вони ніколи не були відірвані від реальності.
Навпаки, вони змінювалися разом із нами, адаптувалися, перестрибували через епохи й технології. Те, що колись виконували у формі ритуалу на морозі, сьогодні може з’являтися у TikTok, у стріт-перформансах чи навіть у кав’ярнях, де гурт людей раптом починає співати «Добрий вечір тобі…», і хтось ніяково усміхається, бо впізнає дитячі спогади.
Найцікавіше те, що ці традиції не просто створюють атмосферу. Вони вибудовують спільність. Те саме відчуття, коли ти ніби знаєш, що буде далі, але все одно хочеш прожити цей шлях ще раз.
І саме цей шлях, від коляди до Масниці, показує, як українська культура вміє тримати нас разом, навіть коли сам світ здається надто швидким, непередбачуваним і котиться у прірву!
Колядування та щедрування – зимовий саундтрек усієї країни
Є традиції, які ми не просто знаємо, ми їх чуємо. Іноді навіть тоді, коли ніхто поруч не співає.
Колядування й щедрування – це той самий випадок: мелодії, які настільки вкорінені в культурі, що здаються частиною фонового шуму зими.
Уявіть собі будь-який український двір у січні: і навіть якщо там тихо, у пам’яті все одно десь лунає «Нова радість стала» або «Щедрик».
До речі, останній давно подорожує світом під назвою «Carol of the Bells» і багато хто за кордоном взагалі не підозрює, що це наша, українська мелодія, і що її автор Леонтович творив не в голлівудській студії, а в зовсім інших, значно скромніших умовах.
Колядування по суті – це міні-версія того, що сьогодні назвали б соціальним перформансом. Коли група людей приходить до будинку, заспівує свій набір побажань, а взамін отримує гостинці.
Сучасним поколінням це може асоціюватися з ранніми флешмобами: несподівано, голосно, трохи хаотично, але при цьому страшенно тепло.
І якщо подумати, то в цих «турне» по домівках є щось від атмосфери з фільмів, така собі українська версія «holiday episode», де всі персонажі на якийсь час забувають про буденні сюжети й переходять у режим добра.
Щедрування – ще один сценічний драматичний жанр, але веселішого характеру.
Якщо колядування про Різдво, то щедрування про старий Новий рік і побажання достатку.
Для багатьох це та частина свята, яка звучить особливо голосно, бо тут уже можна підключати гумор, імпровізацію, і навіть легкий трішки-театральний безлад.
Молодь це відчуває інтуїтивно: недарма щороку в TikTok з’являються нові інтерпретації традиційних текстів: від реп-версій до майже стендап-виконань.
Окрема історія – вертепи. Це фактично перший український театр, який міг розгорнутися будь-де: у хаті, на подвір’ї, біля школи, у клубі, в університетському коридорі.
Вертепники завжди були трішки акторами, трішки музикантами, трішки хореографами й повністю ентузіастами.
І хоч сьогодні ми звикли до кіно, серіалів і величезних шоу, живий вертеп досі працює на емоційному рівні.
Можливо тому, що це та форма мистецтва, де глядач не просто дивиться, він буквально дихає тим самим холодним повітрям із виконавцями.
Це та точка святкового дійства, де ми відчуваємо себе частиною великого хору, навіть якщо не співаємо.
І саме звідси починається рух далі: від голосних пісень та обхідних обрядів, до затишної кухні, запахів і сімейних ритуалів.
Кутя, дідух та сімейні приготування
Якщо колядування – це про рух і голос, то Святвечір – про тишу, очікування й теплий хаос на кухні, який неможливо переплутати ні з чим.
У багатьох родинах саме цей день визначає, що таке «справжнє Різдво». Бо вся атмосфера народжується не в момент, коли сідають за стіл, а набагато раніше, коли на кухні кипить робота, а хтось обов’язково просить «не відкривати духовку, бо впаде».
Кутя – чи не головна страва вечора. Про її символіку можна написати окрему наукову дисертацію, але на практиці все набагато простіше: це їжа, яка має з'єднати родину.
А ще, це той випадок, коли рецепти передаються не у форматі «точно 100 грамів», а приблизно, інтуїтивно, як передаються добрі історії.
У кожної родини своя версія куті: хтось робить із маком і медом, хтось додає родзинки, а хтось вигадує сучасні варіації, які бабуся спершу оцінює з підозрою, але потім зізнається, що «можна й так».
Дідух – символ, який дивним чином поєднує давнину та сучасність.
Колись він був обов’язковим атрибутом Святої вечері, сьогодні може з'являтися і як традиційний снуп, і як модний «етно-декор» на поличці або у стилізованих різдвяних фотозонах.
І хоч вигляд змінюється, сенс залишається той самий: це про повагу до коріння, до праці, до ідеї дому, який цінувався незалежно від того, що відбувається надворі.
Сам процес підготовки до Святвечора – це маленька вистава без глядачів, але з чітким сценарієм. Хтось чистить часник, хтось накриває стіл, хтось шукає, де поділась улюблена свічка, а хтось свариться через дрібницю і через п’ять хвилин сміється з того ж.
І ця метушня – не недолік, а частина ритуалу, без якого свято не відчувалося б повним.
Цікаво, що для молоді ці традиції часто стають моментом повернення до дому в ширшому сенсі. Навіть ті, хто живе в містах, навчається онлайн або працює у сфері, де дні схожі один на інший, помічають: коли приходить Святвечір, хочеться хоча б на мить зупинитися.
Зробити той самий рух, який робили батьки, і бабусі, і прабабусі. Хтось ставить дідуха біля ялинки, хтось готує свою першу кутю на орендованій кухні, хтось просто телефонує рідним.
Але всі відчувають те саме: наче ми на кілька годин повертаємо світ у рівновагу.
І щойно ця тиха, родинна частина закінчується – свято набирає більш гучний і грайливий темп. Бо за нею вже стоїть наступна традиція, яка вміє влаштувати справжній карнавал.
Маланка і Василь – українська версія карнавалу
Якщо Святвечір – це спокійний кадр із сімейного фільму, то Маланка – це момент, коли режисер каже: «А тепер можна трохи божевілля».
Бо саме так і працює ця традиція: після стриманої урочистості приходить день, коли дозволено сміятися, жартувати, перевдягатися й робити те, що в будні точно ніхто б не дозволив.
Маланка – це такий собі український карнавал задовго до того, як слово «карнавал» стало асоціюватися з Ріо.
Перевдягання в Козу, Діда, Чорта, Жида, Цигана, військового чи наречену – це не лише забавка, а форма театру, який у нас завжди був ближчим до людей, ніж сцена з прожекторами.
І хоч сьогодні у соцмережах популярні маскарадні вечірки та костюмовані івенти, у Маланці є щось значно давніше й щиріше. Там, де сучасна вечірка робить акцент на образі, Маланка робить акцент на спільному переживанні, на відчутті єдності.
У селах Маланка часто перетворюється на цілі «гастролі»: гурт перевдягнених людей ходить від хати до хати, влаштовуючи імпровізовані сценки – комічні, інколи трішки колючі, але завжди добрі.
У містах традиція теж живе, але вже в іншій формі: фестивалі, студентські театральні трупи, перформанси у дворах, тематичні забіги й навіть імпровізовані «маланкування» в кав’ярнях чи на кампусах. І кожного року стає дедалі більше молоді, яка скуповує костюми, робить грим і виходить «у народ», бо це весело, соціально й дуже по-українськи.
І, до речі, тут вже прямо зараз можна вмикати український фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Памфір» (2022), де Маланка не просто елемент декорацій, а потужний культурний код. Маски, перевдягання, ігрова традиція – усе це працює як символ подвійності, межових станів і вибору героя.
Дуже сильний приклад того, як традицію можна вплести в сучасну драму.
Василь (наступний день) – це своєрідне післясвяткове перезавантаження. Посівання є звичаєм, у якому хлопці засівають дім зерном, бажаючи достатку. Це один із найбільш оптимістичних обрядів у всьому циклі: навіть якщо надворі мороз і темрява, зерно, яке сиплеться на підлогу чи на поріг, символізує рух до життя, росту, весни. Це момент, який нагадує: рік тільки починається, тож можна сміливо загадувати бажання й вибудовувати плани.
У цьому дні дивує адаптивність традиції. Здавалося б, посівання абсолютно «сільська» звичка, але вона чудово приживається і в містах, і навіть у студентських гуртожитках, де зерно потім ще тиждень знайомлять із пилососом.
А у великих містах інколи можна побачити компанію молоді, яка заходить до офісів або приватних установ — так сильно живе потреба не просто зберегти традицію, а прожити її разом, у реальних обставинах.
Після гучності Маланки та яскравості Василя відчувається, що свято поступово готується до зміни ритму.
Зима ще міцно стоїть на землі, але в глибині вже з’являється відчуття руху: щось нове наближається, щось тепле й сонячне.
І саме це «щось» веде нас до наступної великої точки – Масниці.
Масниця та веснянки: коли весна нарешті прокидається
Після різдвяної урочистості, після Маланки з її карнавальною стихією й після спокійного, але символічного Василя настає момент, коли зима наче робить глибокий вдих перед тим, як поступитися весні.
Масниця і є саме тією точкою, де це відчувається найкраще. Наче вся країна виходить із «режиму ковдри» і вперше за сезон згадує, що існують прогулянки без мети, довші дні та можливість просто постояти надворі й не замерзнути за п’ять хвилин.
Масниця – це свято, у якому немає надмірної урочистості. Воно радше про свободу, сміх, перші теплі сонячні промені і, звісно, млинці. У кожного вони свої: тонкі ажурні, товсті пухкі, з сиром, з варенням, шоколадні, безглютенові, фітнес-версії і навіть такі, що виглядають як експеримент, але все одно зникають зі столу першими. І якщо колядки – це музика зими, то млинці – це смак її фіналу.
Масницю часто порівнюють із європейськими карнавалами, і це порівняння не випадкове. У багатьох країнах є свята, що символічно «проводжають зиму», але українська Масниця цікава тим, що вона поєднує давню традицію з абсолютною простотою. Тут немає складних сценаріїв, натомість є гуляння, жарти, вогнища, ігри, молодіжні забави та той особливий тип радості, який виникає лише на межі сезонів.
Веснянки є окремою особливою частиною цього періоду. Це не просто пісні – це фактично «звукове повернення весни».
І хоч колись вони виконувалися переважно на вулицях дівчатами, сьогодні ситуація набагато ширша: етногурти відроджують давні мотиви, сучасні музиканти додають електроніку або фольктроніку, а TikTok створює нове життя старовинним мелодіям.
Це дивовижний момент спостерігати, як пісні, яким сотні років, стають саундтреком відео студентів чи молоді, що гуляє парком, коли ще лише починає капати зі стріх.
Вона давала можливість «відтанути» емоційно: після важкої зими була нагода потанцювати, посміятися, пограти в ігри. Фото: Unsplash
Для українців період Масниці, як невелика пауза між двома епізодами серіалу. Ми ще у зимі, але вже хочемо весни. Ми ще в теплих речах, але вже думаємо про світліші дні.
І, головне, ми вже пройшли певний шлях. Від дзвінких колядок до ароматної куті, від веселих перевдягнень до символічного засівання, від карнавальної Маланки до перших сонячних пісень.
Це не набір окремих свят. Це один суцільний ритм, у якому кожна традиція підхоплює попередню, створюючи відчуття цілісності, спільності та чогось дуже нашого.
Що об’єднує всі ці традиції?
Коли дивишся на весь цей цикл, від перших колядок до останнього млинця на Масницю, легко сприймати це як низку окремих свят. Вони різні за настроєм, ритмом, навіть за «температурою».
Тут зимові вечори й родинний затишок, там – сміх, маски й галасливі вуличні сцени, далі – млинці на сонячному підвіконні й перші весняні мотиви.
Але варто трохи придивитися і стає зрозуміло: усі ці події зв’язані між собою міцніше, ніж здається.
По-перше, їх об’єднує спільність. Навіть якщо люди святкують по-різному, у різних містах, у різних обставинах, кожна традиція вбирає в себе потребу бути поруч.
Коляда – це про вихід до людей. Кутя – про спільний стіл. Маланка – про колективне перевтілення й сміх, який завжди звучить тільки в компанії. Масниця – про гуляння, у яких неможливо брати участь наодинці.
І в цьому є щось глибоко людське: наші традиції розраховані на «ми», а не на «я».
По-друге, дивовижна гнучкість. Жодна з цих традицій не застигла в часі. Вони переосмислюються кожним поколінням: молодь співає колядки у кав’ярнях, робить мемні відео з Маланки, створює плейлисти зі старовинних веснянок, змішує давні рецепти з новими трендами.
Традиція, яка може розвиватися, жива. Вона не потребує музеїфікації, бо живе у повсякденних жестах людей, які її практикують, інколи навіть не замислюючись про це.
По-третє, ці обряди формують відчуття часу. У світі, де календарі в телефонах заповнені нагадуваннями, саме традиції задають глибший, більш людяний ритм. Вони будують передчуття, створюють очікування, допомагають проживати сезон, а не просто перемикати дати. Кожна з цих подій – це сигнал: зима почалася, зима триває, зима поступається. Ми ніби проходимо довгу історію, але в дуже домашньому форматі.
І, нарешті, найголовніше, це відчуття приналежності. Навіть ті, хто не дотримується всіх традицій або живе далеко від родинного дому, інколи ловлять себе на тому, що хочуть заспівати знайоме рядок-два, поставити дідуха на стіл чи спекти млинці «просто так».
Це про зв’язок, який не нав’язується, він природний. Він не вимагає доказів. І він лишається навіть тоді, коли ми змінюємо міста, професії, звички й ритми життя.
Від коляди до Масниці – це не просто шлях через свята. Це шлях через настрої, через спогади, через спільні дії, які тримають нас разом. Це маленька культурна історія, яку кожен із нас проживає щороку у своїй версії, у своєму темпі, але поруч з іншими.
І, мабуть, саме тому цей цикл витримав століття: він не тільки описує українську культуру, а й формує її щороку заново. Тихо, природно, і дуже по-людськи.
Підсумувати за допомогою ШІ:
Вам сподобалась ця стаття? Оцініть її!
Loading...
