У ніч на Маланку в українських селах ніколи не було тихо. Це той момент року, коли старий рік і новий ніби зустрічаються на порозі, не розходячись одразу, а трохи перемовляючись між собою.
У природі ще панує зима, але в людських хатах рух, сміх і готування до веселого безладу, який неодмінно принесе Маланка.
Наші пращури сприймали цей час не просто як чергову дату календаря.
Маланка та Василь були тим самим «переходом», коли люди не просто чекали нового року, а ніби допомагали йому народитися. І робили вони це найбільш театральним способом, який тільки можна уявити.
Хлопці перевдягалися в дівчат, дівчата в голос сміялися, сусіди чекали на гурти маланкарів, а в центрі всього цього стояла… коза.
Так, звичайнісінька, символічна, але дуже важлива коза, без якої свято втратило б половину свого шарму.
Для когось Маланка – це просто фольклор. Для когось можливість ще раз здивувати світ яскравими костюмами.
Але якщо поглянути глибше, стає видно: у цьому святі приховано більше, ніж здається.
Це і народний театр, і соціальна подія, і певний спосіб вплинути на те, яким буде новий рік.
Усе разом створює атмосферу, яку складно сплутати з чимось іншим.
Міфи та легенди про Маланку і Василя
Якщо почати розплутувати походження Маланки і Василя, відразу ж стає очевидно: це той випадок, коли народна фантазія та церковний календар домовилися між собою. У результаті з’явилося свято, яке живе вдвічі довше, ніж будь-яке офіційне пояснення.
За християнською традицією, Меланія – це свята Меланія Римлянка, яку вшановують 13 січня.
А наступного дня, 14-го, відзначають день святого Василя Великого. На цьому місці з’являється календарна логіка: вечір Меланії, ранок Василя.
Однак українці ніколи не були народом, який задовольняється лише календарем.
Будь-яка дата мусила мати історію, а будь-яка історія - сцену.
Особливо маски «ведмедів», зроблені з натуральної вовни та шкіри. Їх носять по кілька годин поспіль. Фото: Unsplash
Тому поруч із церковними постатями постала народна версія Маланки, веселої, хитрої, інколи навіть пустотливої дівчини, яка символізувала не стільки святу, скільки сам дух переходу, оновлення і молодого року.
Василь же став її умовним «партнером по сцені». Десь його уявляли господарем дому, десь – щедрим благословителем, десь навіть хлопцем, який мусить приборкати Маланчин запал.
Але найцікавіше, навіть не особи Маланки й Василя, а те, як народні уявлення вписали їх у старі дохристиянські традиції.
У давнину цей період року також був часом маскування, переходу, веселих ритуалів і своєрідної гри між темрявою та світлом.
Вийшов природний симбіоз: старі народні звичаї отримали нові імена, а церковні фігури отримали народний характер.
У підсумку Маланка й Василь стали не стільки двома історичними персонажами, скільки центральними героями великого святкового «сюжету», в якому є місце і гумору, і ритуалам, і символам нового року.
Саме з цього «подвійного походження» і виростає вся інша історія, включно з тією знаменитою козою, яку от-от заведуть у хату.
Як з’явився головний персонаж свята Коза
Якщо Маланка – це настрій свята, то коза є його мотором.
У народній уяві саме вона приносила в дім рух, шум і трохи магії. Чому саме коза? Тому що для українців вона здавна була символом достатку, плодовитості та життєвої сили.
Там, де є коза, там є молоко, тепло й певність у завтрашньому дні. Тож у зимовому ритуалі вона стала природним уособленням того, що новий рік має бути щедрим.
Але коза в Маланці – це не просто тварина, а справжній персонаж.
Зазвичай її “грали” двоє хлопців: один тримав дерев’яну голову з рухомою щелепою, інший ховався під домотканою тканиною або старою кожушиною. Разом вони створювали образ, який міг бігати, танцювати, жартувати, кусати перехожих за поли й навіть “вмирати” та “воскресати”.
Цей маленький театр повторював старий ритуальний сюжет: смерть і відновлення, занепад і нове життя.
Селяни вірили, що якщо коза зайде в хату, рік буде добрим.
А якщо ще й “припаде” до господаря або господині, то хата стоятиме в достатку. Тому господарі не просто терпляче чекали на маланкарів, а й самі підказували козі, куди пройти, що “спробувати” та кого налякати. Інколи навіть просили козака-керманича, щоб коза “повеселила” когось із родини.
Подібні ритуали існували й в інших країнах. Наприклад, у британців є традиція ведення морського коника, у поляків – «туронь», у балтів – «жвяриня».
Але українська коза відрізняється тим, що вона не просто персонаж, а повноцінна емоція свята. Вона й смішна, й трохи дика, й глибоко символічна – саме такою її й задумували.
У певних регіонах вірили: якщо першим звуком ранку стане сміх або пісня, рік буде легким. Фото: Unsplash
Коли коза з’являється в хаті, свято починається по-справжньому.
І саме тут історія Маланки робить наступний крок – до веселого хаосу переодягань, пісень і жартів, які не схожі ні на одне інше свято в році.
Маланчини гурти
Якби хтось потрапив у традиційне українське село на вечір Маланки, то міг би подумати, що це кастинг до великої театральної трупи. Вулицями ходили гурти, у яких кожен виконував певну роль.
І хоч сценарій ніхто не виписував, у всіх був свій характер, своя манера, свій «вихід на сцену».
Найвідоміший персонаж – Маланка. Іронія в тому, що її зазвичай грали хлопці. Таке переодягання не було чимось дивним: навпаки, воно давало можливість додати трішки абсурду й доброго сміху.
Хлопці робили собі «коси» з ниток, перекидали через плечі хустки, а поверх старі сукні, знайдені в коморі або позичені в сусідки. Головне виглядати настільки карикатурно, щоб сміялися всі, включно з господарями, до яких завітали.
Поруч із Маланкою йшов Василь – більш стриманий персонаж, який символізував порядок, благословення та новий початок. Інколи він тримав у руках жменю зерна, щоб посипати підлогу та побажати добробуту. А інколи просто виконував роль «серйозної людини», яка контрастувала з Маланчиною безпосередністю.
У гуртах були й інші герої. Дід – мудрий, але хитрий, із палицею та великим кожухом. Баба – говірка й трохи галаслива. Жандарм – для комічних сцен переслідування. І, звичайно, музики – без них свято не рухалося вперед і не мало того ритму, який заводив усе село.
Ці походи нагадували щось середнє між імпровізаційним театром і сучасним вуличним перформансом. Учасники перекидалися жартами, придумували сцени на ходу, зверталися до господарів із короткими “ексклюзивними” репліками, які працювали тільки тут і тільки зараз.
Ніхто не вчив слова напам’ять, усе трималося на легкості, гуморі та взаємній готовності до гри та іпровізації.
І саме завдяки такій живій, трохи хаотичній атмосфері Маланка стала однією з найвеселіших подій української зими. Гурт ще не встигав вийти з однієї хати, як у наступній уже чекали на козацьку щелепу, Маланчині викрутаси й нову порцію сміху.
Водіння кози від хати до хати
Коли гурт маланкарів нарешті був у повному складі (Маланка, Василь, коза, дід, баба, жандарм, музики та кілька «підсилювачів настрою»), починався маршрут.
З боку могло здаватися, що вони просто ходять від хати до хати, але в цьому обході була своя драма, комедія і навіть трішки містики.
Починали зазвичай у господарів, де чекали найбільше. Коза вбігала першою, голосно клацаючи дерев’яними щелепами. Вона могла схопити господаря за поділ, штовхнути маланкаря, «впасти», «образитись» або раптово ожити й зробити коло по хаті.
Чим більш непередбачувана коза, тим більше сміялися всі присутні.
За нею заходила Маланка. Вона могла заглядати в миски, перевіряти лави, перепитувати, хто в хаті найпрацьовитіший, а хто найбільший жартівник. Василь ішов слідом і робив сцену більш врівноваженою: благословляв, посипав зерном, говорив кілька добрих побажань.
Усе це було імпровізовано, але зберігало свій старовинний ритуальний сенс – принести в дім життєву силу й добрий рік.
Однією з головних сцен було «вмирання кози». У певний момент вона падала на підлогу і переставала рухатися. Дід або Маланка починали жалібно охкати, мовляв, «От пропала наша годувальниця!» І саме тоді господар мав «врятувати» її: або частуванням, або добрим словом, або символічною винагородою. Після цього коза урочисто «воскресала», струшувала головою і знову жваво бігала хатою.
Ця маленька вистава не була просто розвагою. Вона відтворювала давню ідею про те, що життя щороку проходить через спад і відродження, а достаток приходить тільки тоді, коли громада підтримує одне одного. Тому водіння кози ніколи не було мовчазним або формальним, у ньому завжди було багато сміху, щирості й відчуття, що щось нове й світле вже зовсім близько.
Так гурт переходив від хати до хати, несучи із собою той самий наростаючий передноворічний хаос, який не плутаєш ні з яким іншим часом року.
Великі Маланки від Гуцульщини до Бессарабії
Якщо звичайне маланкування – це теплий домашній театр, то деякі регіональні Маланки – це вже повноцінне шоу, якого не посоромилася б і будь-яка вулична фестивальна культура.
Особливо це помітно на Гуцульщині, Буковині та в окремих селах Бессарабії, де свято виросло в культурне явище, здатне збирати туристів, знімальні групи й дослідників фольклору з різних країн.
Найвідомішим прикладом є Красноїльська Маланка на Буковині. Тут за ніч село перетворюється на велетенську сцену. Костюми настільки детальні й складні, що нагадують поєднання народних традицій із кінематографічними ефектами.
Можна побачити не лише Маланку, Василя та козу, а й персонажів, які з'явилися вже у новітній час: ведмедів у повному шерстяному костюмі, «лікарів», «машиніста поїзда», «чорта» у височенному костюмі з ріжками та навіть цілий «весільний» гурт із імпровізованими декораціями.
Такий синтез старого й нового є ознакою живої традиції, а не музейного експонату.
Чим щедріше господар дякував, тим щедріше мала повернутися доля. Фото: Unsplash
На Закарпатті теж є свої унікальні варіанти.
Тут можна зустріти «мошулів» – персонажів в масках, схожих на стародавніх духів. Вони говорять перекрученими голосами, жестикулюють так, ніби щойно вийшли зі стародавнього міфологічного лісу.
Закарпатська Маланка завжди мала елемент «стародавності», вигадливо змішаний із гумором.
У деяких селах Бессарабії Маланка нагадує ходу, у якій бере участь мало не все село. Вулиці наповнюються музикою, барабанами, співами та сміхом, щось між народним святом і вуличним перформансом. Тут важлива не стільки сюжетна послідовність, скільки сам рух, сила голосу та бажання сповістити всім навколо, що новий рік починається саме зараз.
Кожна велика Маланка живе своїм власним сценарієм.
Але між ними є спільні риси: вони яскраві, щирі, дуже гучні та абсолютно невимушені. У них відчувається та сама народна здатність перетворювати будь-що на свято – від давніх символів до сучасних жартів.
І саме це робить ці Маланки популярними навіть серед молоді, яка щиро хоче побачити, як традиція може не просто виживати, а розквітати новими кольорами.
Святкова кухня та ранок Василя: як смак і традиція відкривали новий рік
У Маланку в українських хатах пахло теплом і приготуваннями.
Страви були не просто їжею, а маленькими символами успіху на рік уперед.
На стіл обов’язково ставили кутю – простішу, ніж різдвяна, але з тим же змістом: щоб зерно родило, а дім мав свою частку щастя. Поруч лежали вареники, серед яких могла опинитися монетка чи квасолина. Невеличка гра долі, яка змушувала сміятися і дітей, і дорослих.
А вже після веселих нічних походів наставав Василь – ранок, коли засівальники бігли від хати до хати з торбинками зерна. Вони посипали підлогу пшеницею чи житом і бажали господарям доброго року. Це був маленький ритуал, у якому зерно ставало словом, а слово – втіхою.
Господарі дякували не порожніми руками: колачами, дрібними подарунками або ще теплими шматочками м’ясних страв, що відкривали «м’ясоїд» після посту.
Разом ці два дні створювали єдиний перехід: вечірні жарти, нічний гуркіт гуртів і ранкове зерно, що падало на підлогу, ніби перше передвісне насіння нового року. Усе тихо, просто, але дуже по-людськи.
Саме тому святкування Маланки й Василя і сьогодні відчувається таким теплим – воно поєднує сміх, їжу, побажання і відчуття свіжого початку.
Сила єдності, гумору і живої традиції
Маланка й Василь не є музейними експонати, а свята, які продовжують жити, бо в них досі працює головна формула: спільність + гумор + трохи театру.
Для молоді це не просто “фольклор”, а подія, у якій можна побачити щось справжнє: людей, які хочуть бути разом, сміятися, переодягатися, імпровізувати й відчувати себе частиною великої історії.
Сучасні Маланки – це суміш традиції та творчості. Одні села тримаються за автентичні маски, інші додають сучасні костюми й роблять шоу, яке фотографують туристи та знімають документалісти.
Але суть не змінюється: це свято, де люди не стоять осторонь, а створюють атмосферу своїми руками, голосами й жартами про добрий рік.
Можливо, саме тому Маланка й Василь так легко пережили століття. Вони не вимагають пафосу, тільки бажання грати, бажання сміятися і бажання відчути, що новий рік приходить не сам по собі, а разом із живою людською участю.
Маланка й Василь – це не просто зимові свята. Вони показують, що українці вміють перетворювати рутину на виставу, а холод на привід зібратися й посміятися. У
цих обрядах є трохи веселощів, трохи мудрості й дуже багато людяності.
Можливо, саме тому вони так довго живуть, бо нагадують нам, що новий рік починається не з тиші, а з голосу, сміху і спільного кроку вперед.
Підсумувати за допомогою ШІ:
Вам сподобалась ця стаття? Оцініть її!
Loading...
