Як жінки почали протестувати й виборювати свої соціальні, економічні та політичні права?
У західній історії жінок здебільшого замикали в «домашній сфері», тоді як чоловіки могли повною мірою користуватися публічним життям.
Історія фемінізму така ж довга, як і сама західна історія.
Еволюція фемінізму: ключові етапи та досягнення
Фемінізм – це рух і світогляд, що прагне забезпечити гендерну рівність: рівні права, свободи та можливості для всіх людей.
Якщо коротко, він з’явився як відповідь на ситуацію, коли жінок системно обмежували в освіті, праці, власності та участі в публічному житті.
В цій статті ми розглянемо ключову інформацію еволюції фемінізму: основні етапи, імена та досягнення, які поступово змінювали правила гри.
Ранній фемінізм
У давньому світі, ще у III столітті до н. е., є свідчення одного з перших організованих протестів проти обмеженого становища жінок. Римлянки заповнили Капітолійський пагорб і заблокували всі входи на Форум: консул Марк Порцій Катон рішуче виступав проти скасування законів, які обмежували право жінок користуватися дорогими товарами. Це повстання стало винятковою подією.
На жаль, протягом більшої частини письмової історії проти другорядного статусу жінок виступали лише поодинокі голоси. У середньовічній Європі жінки не мали права володіти майном, навчатися чи брати участь у публічному житті (соціальному, економічному або політичному). Для будь-яких справ їм був потрібен чоловік-представник: батько, чоловік, брат, юридичний агент або навіть син. До того ж жінки майже не мали доступу до освіти й були відсторонені від більшості професій. Їхнє призначення часто зводили до народження дітей.
У Франції XIV- початку XV століття з’являється перша феміністична філософиня Крістіна де Пізан. Вона відома працями про жіночий героїзм і чесноти, а також тим, що сміливо кинула виклик тогочасному уявленню про роль жінки та наполягала на потребі жіночої освіти.
Пізніше, у тому ж столітті, венеційка Лаура Черета опублікувала збірку листів, у яких зібрала жіночі скарги, від заборони на навчання до тиску в шлюбі. Так формується захист жінок як окремий літературний піджанр: авторки (і автори) починають створювати довгі переліки прикладів жіночої сміливості й досягнень. Вони також стверджують: якби жінки мали рівний доступ до освіти, то стали б інтелектуальними рівнями чоловікам.
Лише у XVI столітті дискусія про жінок дістається Англії: памфлетистки на кшталт Джейн Енгер та полемісти долучаються до боротьби й суперечок про справжню природу жіночності. Та попри чимало голосів епохи Відродження, цього все одно не вистачило, щоб сформувати цілісну філософію або рух.
Не йди за натовпом, дозволь натовпу йти за тобою
Маргарет Тетчер
Доба Просвітництва у XVIII столітті
У часи Просвітництва філософи активно обговорювали нерівність між соціальними класами, свободу та станові (кастові) обмеження.
Водночас мислителі на кшталт Жана-Жака Руссо, а також французькі революціонери, які написали «Декларацію прав людини і громадянина», майже не торкалися правового статусу жінок, а інколи навіть змальовували їх як легковажних і дурненьких.
Проте деякі чоловіки-філософи все ж захищали права жінок, зокрема Джеремі Бентам і маркіз де Кондорсе.
Обидва були переконаними прихильниками прав людини, рівності жінок і їхнього права голосувати та брати участь в управлінні державою, включно з участю в політичному житті, дискусіях і боротьбі за виборчі права.
Цей період характеризувався світським інтелектуальним мисленням і філософськими текстами. І навіть жінки-інтелектуалки почали наполягати: якщо суспільство так любить слова «свобода», «рівність» і «природні права», то нехай застосує їх до обох статей.
Олімпія де Гуж у 1791 році навіть опублікувала «Декларацію прав жінки і громадянки», відповідь на те, що «Декларація прав людини і громадянина» 1789 року не враховувала рівність половини населення та майже не зважала на статус жінок. У своєму тексті Олімпія називає жінку не лише рівною чоловікові, а й його партнеркою.
У 1792 році Мері Волстонкрафт опублікувала працю «На захист прав жінки», у якій поставила під сумнів ідею, нібито жінки існують лише для того, щоб подобатися чоловікам. Вона вважала, що освіта й виховання жінок, сформовані «чоловічим поглядом», одна з головних причин їхніх обмежень. На її думку, рівні можливості для жінок і чоловіків у сфері освіти, праці та політики допомогли б зменшити нерівність між статями.
Фемінізм у XIX столітті
XIX століття стало стартом суфражистського руху, завдяки дуже активним виступам жінок на різних фронтах у Європі та США.
Література
На початку XIX століття образ «вікторіанської жінки» був надзвичайно впливовим, а домінантна ідея звучала так: місце жінки у побутовій сфері. Тобто її головне призначення нібито зводилося до всього «домашнього»: господарства й дітей. Цей «жіночий ідеал», який часто називають Cult of Domesticity (культ домашності), активно пропагували у вікторіанських книжках про «правильну поведінку» і, звісно, в літературі.
Але парадокс у тому, що саме художня література часто ставала простором, де цей ідеал ламали. Про жіночу пригніченість, розчарування й безвихідь писали Джейн Остін, Шарлотта та Енн Бронте. До критики несправедливості щодо жінок долучалися й чоловіки-письменники, зокрема Джордж Мередіт, Джордж Ґіссінґ і Томас Гарді.
У США Джона Ніла згадують як першого лектора, який публічно говорив про права жінок. У статтях, романах, виступах і есе він відстоював інтелектуальну рівність жінок і чоловіків, вимагав виборчого права, рівної оплати праці та кращих умов освіти й роботи для жінок. Феміністичні есе Ніла вважають своєрідним містком між ідеями Мері Волстонкрафт і пізнішими авторками та активістками на кшталт Маргарет Фуллер чи Сари Мур Ґрімке, які стали спадкоємицями традиції після конвенції в Сенека-Фоллз.
Конвенція в Сенека-Фоллз
Конвенція в Сенека-Фоллз – це перший з’їзд, присвячений правам жінок. Вона відбулася в містечку Сенека-Фоллз (штат Нью-Йорк): жінки зібралися, щоб обговорити соціальні, громадянські та релігійні умови життя жінок і їхні права та інші феміністичні ідеї.
Цей з’їзд став піонерським для дискусій і рухів за права жінок. На нього приїхали учасниці з різних куточків США і навіть з інших країн, подолавши довгий шлях. Конвенція стала знаковою подією, яка фактично позначила початок організованої боротьби та ширшого руху за права жінок.
Мені неприємно чути, як ви говорите про всіх жінок так, ніби вони прекрасні дами, а не розумні істоти. Ніхто з нас не хоче все життя перебувати у спокійній воді.
Джейн Остін
Політичні й освітні реформи
До середини XIX століття помітних змін у політичному чи соціальному устрої було небагато, як і ознак сформованого жіночого руху. Натомість наголос на жіночій чесноті та правильній ролі лише посилювався. Ця дедалі жорсткіша модель поведінки, яку нав’язували жінкам, багатьом здавалася тісною й обмеженою і саме вона зрештою підштовхнула суспільство до появи руху.
У 1850 році «леді з Лангем-Плейс» (Ladies of Langham Place), зокрема Барбара Лі Сміт, Бессі Рейнер, Анна Джеймсон та їхні однодумиці регулярно зустрічалися в Лондоні на Лангем-Плейс, щоб сформувати спільний жіночий голос і домогтися реформ у сфері освіти, працевлаштування та шлюбного права.
Надихнувшись Сенека-Фоллз, вони зібрали тисячі підписів під петиціями про законодавчі зміни у Великій Британії і частина цих зусиль справді була успішною. Зокрема, йшлося про доступ жінок до освіти, а згодом і до університетів.
Разом з Емілі Девіс Барбара Лі Сміт заснувала перший заклад вищої освіти для жінок, який згодом перетворився на Girton College у Кембриджі (1869). Далі з’явилися Newnham College у Кембриджі (1871) та Lady Margaret Hall в Оксфорді (1879).
У політичній сфері кампанії дали жінкам можливість заявити про себе й створювати різні групи соціальних реформ. Робота Джозефіни Батлер показала, якою потужною може бути організована жіноча спільнота. Вона стала прикладом харизматичної лідерки й представниці Ladies National Association for the Repeal of the Contagious Diseases Act (Національної жіночої асоціації за скасування «Актів про заразні хвороби») у 1869 році.
Суфражизм, або перша хвиля
Кінець XIX – початок XX століття в англомовному світі називають «першою хвилею» фемінізму. Її ключові теми: виборчі права жінок, право на освіту, кращі умови праці та скасування жорстких гендерних стандартів.
У США першу хвилю часто вважають завершеною після ухвалення Дев’ятнадцятої поправки до Конституції США (1920), яка надала жінкам право голосу.
Рух за виборчі права в Америці активізувався в 1869 році: Сьюзен Б. Ентоні та Елізабет Кейді Стентон стали одними з ключових засновниць суфражистського руху й понад 30 років закликали жінок виходити на протести та домагатися права голосу.
У Великій Британії «леді з Лангем-Плейс» створили суфражистський комітет у 1866 році, який у 1867-му перейменували на London Society for Women’s Suffrage (Лондонське товариство виборчих прав жінок). Група діяла активно і поширилася по країні: вони піднімали хвилі петицій, писали феміністичні статті в журналах.
Проте, попри накопичений політичний досвід, прогрес на рівні місцевої влади був повільним, а прав жінок це майже не просувало. Це накопичувало роздратування й напругу і зрештою призвело до радикальніших рухів.
Суфражизм – це рух за виборчі права жінок, насамперед за право голосу (від англ. suffrage «виборче право»).
Суфражистка – це активістка, яка боролася за те, щоб жінки могли голосувати й брати участь у політиці. Зазвичай це означало петиції, мітинги, марші, кампанії в пресі і дуже багато наполегливості.
Більш «бойовий» суфражизм став помітним у публічних маршах. Рух упізнавали за характерними зеленими, фіолетовими й білими кольорами та символікою, а також за виразною візуальною агітацією, зокрема плакатами Artists’ Suffrage League.
З кожним роком протести ставали жорсткішими, інколи й насильницькими, але загального виборчого права це все одно не забезпечило.
Лише згодом, зокрема через Першу й Другу світові війни, праця жінок почала сприйматися як суспільно цінна, а феміністки продовжували боротися з дискримінацією у міжвоєнний період.
У Британії жінкам довелося чекати до виборчої реформи 1928 року, щоб отримати рівне виборче право.
А далі, вже у XX столітті, прийшла друга хвиля фемінізму, яка підняла ширше коло політичних і сексуальних питань та розгорнула дискусії про патріархат.
XIX століття стало моментом, коли розмови про права жінок перестали бути лише «для книжок» і вийшли на вулиці, в університети й у парламентські петиції.
Література показувала, як насправді виглядає життя в культі домашності, а активістки й активісти перетворювали це на вимоги: освіта, робота, рівна оплата, право голосу.
Конвенція в Сенека-Фоллз дала руху голос і структуру, а суфражистки – терпіння (і впертість на десятиліття).
Перша хвиля не вирішила всього, але зробила головне: довела, що зміни можливі, якщо їх системно вимагати.
Підсумувати за допомогою ШІ:
Вам сподобалась ця стаття? Оцініть її!
Loading...
