Термін «перша хвиля фемінізму» з’явився вже постфактум після того, як журналістка Марта Лір у березні 1968 року опублікувала в New York Times Magazine статтю «Друга хвиля фемінізму». Вона описувала, за що протестували жінки у 1960-х, і підкреслювала: це не те саме, що боротьба XIX - початку XX століття.
Досліджуйте фемінізм XIX–XX століття: як жінки боролися за свої права
Перша хвиля фемінізму передусім пов’язана з боротьбою за політичні права жінок: участь у політичних кампаніях і, найголовніше, право голосу. Дискусії про рівність прав між статями почалися ще у XV столітті, зокрема завдяки філософині Крістіні де Пізан.
Під час Просвітництва тему рівності продовжили обговорювати мислителі на кшталт Руссо: він описував «ідеальне демократичне суспільство», але його уявлення про рівність фактично стосувалися лише білих чоловіків — жінок та інші групи часто залишалися на узбіччі.
Цю вбудовану «невидимість» жінок у публічному й політичному житті критикували авторки на кшталт Мері Волстонкрафт і її сучасниці.
Головна ідея Волстонкрафт – розширити демократичну модель Руссо так, щоб у ній ключовою була гендерна рівність. У своїй праці «На захист прав жінки» (1792) вона відстоювала соціальну й моральну рівність жінок і чоловіків. Волстонкрафт прославилася прямотою та сміливістю: вона відкрито говорила про необхідність включення жінок у публічне життя, особливо через освіту.
Нова Зеландія — перша країна у світі, яка надала жінкам право голосу на національному рівні.
Також вона використовувала поняття «ліберальний фемінізм», підкреслюючи свою позицію проти традиційних гендерних ролей.
Волстонкрафт часто називають однією з ключових фігур, що заклала основу британського феміністичного руху і підготувала ґрунт для кампаній суфражисток за виборчі права жінок.
Жіноче виборче право у Великій Британії
Історія суфражизму в кожній країні різна: рух розвивався на різних етапах і по-різному залежно від конкретного суспільства. Після розгляду Британії ми коротко згадаємо й інші країни.
Суфражистки
Британський рух суфражисток отримав додатковий поштовх після того, як Джон Стюарт Мілль у 1869 році опублікував есе «Підлеглість жінок», де аргументував на користь рівності статей.
А ще раніше, у 1865 році, почали виникати жіночі дискусійні клуби, невдовзі після конвенції в Сенека-Фоллз у США, яка надихнула багатьох жінок у західному світі.
Такі групи, як Kensington Society або коло «леді з Лангем-Плейс», не лише збирали підписи під петиціями. Вони запускали журнали й газети, публікували статті та послідовно просували права жінок, насамперед право голосу.
Вона відома насамперед як одна з перших мислительок, які системно й публічно обґрунтували, що жінки мають мати рівні права й можливості не з милості, а за логікою розуму й справедливості.
А ще її дочка – та сама легендарна вона Мері Шеллі, авторка “Франкенштейна”.
Словом «суфражистка» (або ж «суфражетка») називали активістку жіночих організацій початку XX століття, зокрема учасниць Британського жіночого соціально-політичного союзу (WSPU), заснованого у 1903 році Еммелін Панкгерст.
Суфражистки боролися за право голосу на виборах і часто вдавалися до прямих дій та громадянської непокори.
Ці методи протесту суспільство нерідко сприймало як «нежіночні» (бо активність і жорсткість тоді стереотипно приписували чоловікам). Тому суфражистки вирішили працювати і з образом: з’явився впізнаваний стиль і кольорова символіка.
Так у публічних виступах закріпилися фіолетовий, білий і зелений: фіолетовий означав вірність і гідність, білий – чистоту, зелений – надію. Ці кольори використовують і сьогодні, хоча з часом їхні значення змінювалися.
У боротьбі всі методи файні
Суфражистки використовували різні способи, щоб просувати свою справу: збирали гроші на політичні кампанії, організовували ініціативи, збирали підписи під петиціями й робили рух помітнішим по всій країні.
Але цього все одно не вистачало, щоб «пробити» увагу суспільства, партій і парламенту. Тому у 1912 році вони перейшли до радикальніших тактик: приковували себе ланцюгами до огорож, підпалювали поштові скриньки, били вітрини, а подекуди доходило навіть до підривів.
Якщо чесно, логіка «коли вас не чують, доводиться ставати гучнішими» і сьогодні зустрічається в протестах у різних країнах.
Далі почалися Перша і Друга світові війни. Жінки масово вийшли на ринок праці: у сфери, які раніше вважалися «чоловічими». Це дуже наочно показало цінність їхньої роботи. Феміністичний рух нікуди не зник, але став складнішим: з одного боку, жінки продовжували боротися за представництво і права, з іншого — посилився традиційний образ жінки, «прив’язаної» до материнства.
Після Першої світової війни відбулася виборча реформа: закон Representation of the People Act 1918 року дав право голосу жінкам старшим за 30 років.
Лише через 10 років жінки отримали виборчу рівність із чоловіками, тобто право голосу для всіх жінок, починаючи з 21 року.
Але навіть коли закон змінюється швидко, суспільні звички й правила життя зазвичай підтягувалися значно повільніше.
Міжнародний суфражизм
США
У США важливим раннім текстом стала праця Джудіт Сарджент Мюррей «Про рівність статей» (1790). А конвенція в Сенека-Фоллз 1848 року дала старт першій хвилі фемінізму й появі феміністичних груп по всій країні. Серед них були і більш радикальні організації, наприклад National Woman Suffrage Association (NWSA), і більш консервативні, як-от Woman’s Christian Temperance Union.
Ці рухи частково виростали з «Другого Великого пробудження», релігійного руху початку XIX століття, який підштовхнув багатьох американців (і особливо жінок) до реформаторських ідей. NWSA, з іншого боку, асоціювали з жорсткішими та більш напористими методами, тоді як інші організації робили ставку на кампанії та петиції як форму політичного тиску.
Перша хвиля фемінізму в США була тісно пов’язана з аболіціоністським рухом, який вимагав скасування рабства та загального виборчого права для всіх — і чоловіків, і жінок. Для обох рухів було принципово діяти разом, щоб говорити про рівність не лише за статтю, а й за расою. У результаті у 1920 році жінки в США отримали право голосу після ухвалення Дев’ятнадцятої поправки до Конституції США.
Інші країни
У багатьох країнах у цей самий період виникали власні «першохвильові» феміністичні рухи: десь право голосу вдалося здобути, а десь лише розпочалася політична боротьба за нього. Відмінності між країнами були значними, через різні політичні системи, закони й історичні обставини. Тому, якщо вам цікаво, найкраща стратегія — дивитися окремо на кожну країну: шлях до виборчих прав майже ніде не був однаковим.
«Білий фемінізм» і критика першої хвилі
Домогтися рівності значно складніше, ніж може здаватися зараз, коли ви читаєте ці рядки, і в кожній країні цей шлях виглядає по-своєму. Частина критиків феміністичного руху звертає увагу на те, що інколи фемінізм «говорив голосом» передусім білих жінок. Це явище часто називають «білим фемінізмом».
Головна претензія до нього така: він не завжди помічає перетин різних форм нерівності (це називають інтерсекційністю).
Простими словами: досвід жінки залежить не лише від статі, а й від раси/етнічності, класу, інвалідності, міграційного статусу та інших факторів. І якщо фокусуватися тільки на проблемах привілейованішої групи, то частина жінок опиняється «за кадром», ніби їхні труднощі менш важливі.
Хоч сам термін «білий фемінізм» став популярним відносно нещодавно, подібна критика з’являлася ще під час першої хвилі, і особливо помітною була в США.
Нерівності та перепони
Під час першої хвилі фемінізму в Сполучених Штатах фактично паралельно тривали дві різні боротьби: одна – за рівні права для білих жінок, інша – за права темношкірих жінок, яким доводилося долати одразу кілька бар’єрів.
Білі жінки здебільшого вимагали того, що вже мали білі чоловіки: права голосу, доступу до освіти, ширших кар’єрних можливостей, права володіти майном та інших економічних прав.
Темношкірі жінки, окрім цих самих вимог, зіштовхувалися ще й із расизмом — тобто дискримінацією за расою — плюс сексизмом. Ці відмінності посилювалися через практики виключення і вплив ідеології «переваги білих», яка довго була вбудована в суспільні правила гри.
років боротьби
І важливо: така проблема не стосувалася лише США. У різних країнах нерівність теж має свої «шари»: десь сильніше відчувається класизм, десь — дискримінація етнічних меншин, гендерних меншин чи жінок з інвалідністю. Багато з цих тем почали активно й системно проговорювати вже під час другої хвилі фемінізму.
Історія фемінізму – це не одна пряма лінія «від А до Я», а багато паралельних шляхів, які інколи перетинаються, а інколи сперечаються між собою.
Перша хвиля дала ключове: право голосу й доступ до освіти стали реальністю для мільйонів жінок. Але вона також показала межі руху, коли в центрі опинявся досвід більш привілейованих груп.
Саме тому сьогодні так важливо говорити про інтерсекційність: рівність не працює в середньому, вона має враховувати різний досвід і різні бар’єри.
Підсумувати за допомогою ШІ:
Вам сподобалась ця стаття? Оцініть її!
Loading...
