У роки між світовими війнами музична історія прискорилася. До цього періоду широкі терміни для позначення періодів розвитку музики, як-от «Класика», «Ренесанс» або «Бароко», зазвичай означали часові періоди, що тривали кілька століть або принаймні кілька поколінь. На початку ХХ століття період пізнього романтизму вже в основному поступився місцем низці нових музичних напрямків: Дебюссі та Равель експериментували з ідеями імпресіонізму.
До кінця Другої світової війни імпресіонізм та інші рухи остаточно поступилися місцем іншим напрямкам: наприклад, Бартока і Хачатуряна переслідував фолк. Численні композитори в Америці зазнали впливу джазу та творів для сцени та кіно, Джон Кейдж працював над «музикою випадковості». У цій історично нестабільній атмосфері початку двадцятого століття можна впритул розглянути (що ми і зробимо) два подібні музичні напрямки, які досліджувала низка надзвичайно впливових композиторів: Неокласицизм і Антиромантизм.
Антиромантизм у музиці
Антиромантизм, як видно з назви, був реакцією проти ідей епохи Романтизму в музиці. Ця реакція реалізується кількома способами. Ранній антиромантизм, подібний до того, що проявився у творах Дебюссі, засвідчив зміну фокусу образотворчої музики з грандіозної та всеосяжної (наприклад, симфонії Малера, які схожі на самодостатні всесвіти вираження), до тонкої та інтимної. Приклад таких змін можна побачити (точніше – почути) у фортепіанних етюдах Дебюссі, де переважають музичні лінії, що нагадують безкінечність крихітних хвильок на поверхні води, передають тонкі мерехтливі звуки. Подібним чином, багато фортепіанних творів Еріка Саті демонструють акцент на ненаправлених гармоніях – це означає, що акорди використовуються не задля їхньої початкової тональної функції, а просто для створення унікального кольору та виразності.
Музика зберігається відносно простою та елегантною, щоб слухач міг зосередитися на цих делікатних та надзвичайно особистих звукових світах. В антиромантичній музиці зменшується велич та драматизм. Йдеться не просто про зменшення оркестрової текстури до фортепіанної – фортепіанні твори Ліста, до прикладу, своїми масивними вибуховими жестами показують, як всебічність романтизму може бути відображена на клавіатурі на повну.
Неокласична музика
Композитори прагнули повернутися до попередніх принципів в музиці. Насамперед їх хвилювали класичні музичні принципи, але вони також переглядали ідеали з інших музичних періодів, таких як Бароко та Ренесанс.
Класична музика значною мірою базувалася на естетиці: емоційність, стриманість, врівноваженість і порядок. Ці ідеї контрастували з ідеями періоду Романтизму, коли композитори прагнули довести музику до її емоційних меж. Неокласицизм же часто використовується для опису творів, у яких звучать класичні або барокові музичні посили, або композиційні прийоми, що поєднуються з розширеним ритмічним, гармонічним і мелодичним словником двадцятого століття. У результаті неокласичні композитори поєднали класичні концепції з останніми музичними досягненнями, щоб створити абсолютно нову композиторську філософію.
Запишіться тут - гра на фортепіано
Музичний неокласицизм підкреслював три елементи: ритм, контрапункт і тональність. Неокласичні композитори часто використовували додатковий ритм і синкопи – це був вплив джазу.
Синкопація – зміщення акценту з сильної (або відносно сильної) долі такту на слабку.
Суть синкопи – створення суперечності між реальними акцентами та метричною нормою, а також дисонансу, який вимагає «розв'язання», тобто повернення до звичного акцентування.
Роз'яснення елементів неокласицизму
- Адитивний ритм полягає в нерегулярній тривалості груп нот. Такий вид ритму ще називають «кульгавим». Щоб дізнатися, як це звучить – клацніть сюди і проскрольте до пункту 2.
- Контрапункт – це термін, який використовується для опису двох або більше голосів, які доповнюють один одного, але є ритмічно та мелодійно незалежними. Контрапункт був популярний в період Бароко і був вдосконалений Й.С. Бахом.
- Формування співвідношень звуковисот в одній тональності або тональному центрі відоме як тональність.
Неокласицизм – це музична філософія, в основі якої лежить прагнення повернутися до творчості попередніх композиторів. Це означає, що композитора, який народився після Другої світової війни, все ще можна класифікувати як неокласика, і що композиторів не можна класифікувати лише на основі дат їх народження. Крім того, композиційні підходи композиторів змінюються, коли вони навчаються та знайомляться з новими ідеями, тому деякі композитори пройшли або можуть пройти через неокласичні фази у своїй творчості.
Можемо зробити висновок, що неокласики нічого нового не придумали. Взяли найкраще з періодів Класики та Романтизму, а за вікном джаз – все змішалося; вони посиділи-подумали, трохи переосмислили, надихнулися і почали творити музику.
Ну годі вже про теорію, це не урок музикознавства все-таки. Пора поговорити про близьких нам композиторів, а особливо композиторів-піаністів, чию музику ми чуємо в реальному житті. Звичайно ж не з вікон авто, які намагаються переїхати нас на переході, а з фільмів, балетів, вистав і просто концертів фортепіанної музики.
Онлайн піаніно саме тут!
Людовіко Ейнауді: «топчик у світі», якого недолюблюють критики
Музика Людовіко Ейнауді, здається, сьогодні лунає повсюди. Незалежно від того, чи це фон для останньої телевізійної програми/реклами, чи хедлайнер на класичній церемонії нагородження, важко уникнути характерного бренду фортепіанної музики цього сучасного італійського композитора.
Одна з чудових рис музики Ейнауді полягає в тому, що її не можна твердо помістити в «жанрову рамку». Але це однозначно постмодерна музика – композиції, які однаково добре звучать у концертному залі, на екранах наших телевізорів чи навіть у реміксах на клубному танцполі.
Чому його музика захоплює і часто хочеться схлипувати особливо, якщо кіно хороше? Тому що вона кидає виклик умовностям «класичної музики»! Суспільство знає, що класична музика є прерогативою багатих, освічених середнього та вищого класів (прекрасна іронія, оскільки сам Ейнауді міцно вкорінився в італійській аристократії). Ідея про те, що класична музика має бути написана, виконана та оцінена певним чином, є викликом. Він спирається на електронні експерименти Штокхаузена (які більшість із простих смертних не зовсім розуміють, але щиро хотіли б) і поєднує їх із простотою, характерною для музики Філіпа Ґласса та його колег мінімалістів. І це працює!
«У кожному новому проєкті я намагаюся писати по-іншому та дивлюся, чи є якась нова сторона мене, яку я ще не досліджував. Я вважаю ідею повторення формули дуже нудною, і я повинен відчувати, що кожен проєкт – це нове життя». – Людовіко Ейнауді
Що такого в Людовіко Ейнауді та його музиці викликає таку різку реакцію у так званих «серйозних» знавців класичної музики? Його музику регулярно критикують за те, що вона «м’яка», «доступна», «невитончена» або просто «погана»…
Музична мова Ейнауді мінімалістична та медитативна, часто складається з повторюваних циклів ламаних акордів у басах із простою, гарною мелодією у високих октавах. Він не прагне несподіваних чи більш яскравих гармонійних прогресів, які можна знайти в музиці Філіпа Ґласса, але, як і у Ґласса, його гіпнотична музика надзвичайно приваблива, особливо для молодшої аудиторії.
Мабуть, найуспішніший сучасний класичний піаніст, Ейнауді заробив статок завдяки своєму конкретному бренду сучасної класичної музики; його концерти розкуповуються, у нього більше підписників на Spotify, ніж у Моцарта, а його альбоми очолюють чарти класичної музики. Швидше за все, за негативом до його творів криється банальна заздрість, адже кому ж дозволено затьмарити самого Моцарта?
Його музика кидає виклик суворому визначенню «класична музика», а для серйозних шанувальників саме класичної музики та критиків – це не більше не менше як загроза, загроза розбавити їхній улюблений концентрат – канонічну класику. Ці охоронці традиції хотіли б, щоб Ейнауді та йому подібні (відомі сучасні піаністи-композитори, такі як Янн Тірсен, Майкл Найман чи Олафур Арнальдс) не були в їхньому світі. Проте музика Ейнауді побудована з тих самих класичних структур та гармоній, що й музика Шуберта. Нескладна й безпечна, незважаючи на навчання в італійського композитора-модерніста Лучано Беріо, музика Ейнауді уникає ознак модернізму на користь стилю, який є співзвучним, мелодійним і дуже доступним. Що вже там говорити про попит на неї!
Де ми вже чули музику Ейнауді, але могли про це не здогадуватись?
- 1+1 (2011) з Омаром Сі;
- Земля кочовиків (2020) з Ненсі Макдорманд;
- Батько (2020) з Ентоні Гопкінсом;
- Шукач води (2014) з Расселом Кроу;
- Босх, сад сноведінь (2016) з Сулманом Рушді.
Завершуючи цей блок, скажу: нехай критики недолюблюють Ейнауді за простоту та доступність його музики, але хіба ж не в цьому суть? Щоб кожному прямо в серденько? Тим паче, що кожен точно знає: все геніальне – просто!
Фантастичні уроки гри на фортепіано для вас!
Кейко Мацуї – сучасна джазвумен №1
Кейко Мацуї, різнобічно обдарована піаністка і композиторка, поєднує азіатську та західну музику в унікальну суміш джазу, поп-музики, R&B і нью-ейдж.
Кейко народилася в 1963 році, виросла в Токіо, де почала вчитися грати на фортепіано у віці п'яти років. Вже через декілька років вона була зарахована до Yamaha Music Foundation. Під час навчання в молодшій школі Кейко Мацуї розвинула еклектичні музичні смаки, слухаючи Стіві Вандера, Чіка Коріа, Сібеліуса та саундтреки до фільмів Моріса Жарра та Ніно Рота. Пані Мацуї, яка почала писати музику в молодшій школі, закінчила японський університет Ніхон Джосідайгаку, де вона спеціалізувалась на дитячій культурі. Будучи найкращою студентко в Yamaha Music Foundation, у 17 років вона була обрана виконавицею для звукозапису. Того ж року вона написала «Hyoryu», свій перший музичний твір до фільму.
Потім було заміжжя з Казу Мацуї (раніше вона була Доі, до речі), запис першого альбому в Штатах, знайомство з популярними і талановитими джазменами, топи джазових чартів. Одним словом – дівчина була на своєму місці і тому все у неї прекрасно складалося.
З успіхом все зрозуміло, а от з музикою не дуже. Чесно кажучи, джаз – не мій жанр від слова взагалі. Можливо джазові стандарти… Тим не менш, джаз це модно. Так було, є і буде. Чому люди пруться від джазу? З моїх спостережень, тому що це модно. Крапка. Ніколи не чула від своїх знайомих якихось змістовних чи експертних думок з цього приводу. Просто років 6-7 тому було струйово слухати джаз і пити віскі. Це був ритуал і романтизація тухлих постстуденських буднів. Але якщо ми в тому не розбиралися, це зовсім не означає, що розбиратися немає в чому. Отже, джазова музика – це широкий стиль музики, що характеризується складною гармонією, синкопованими ритмами та сильним акцентом на імпровізації. Чорношкірі музиканти в Новому Орлеані, штат Луїзіана, розвинули джазовий стиль на початку двадцятого століття. Новий Орлеан, який довгий час вважався однією з музичних столиць Сполучених Штатів, сприяв міцній традиції регтайму та блюзу. Такі ранні джазові музиканти, як Джеллі Ролл Мортон і Луї Армстронг, створювали форми блюзу й регтайму й імпровізували над ними, що призвело до абсолютно нового жанру американської музики.
Джаз швидко поширився по всій Америці, і незабаром Нью-Йорк став джазовою столицею як Америки, так і всього світу. Музична форма еволюціонувала, щоб охопити стандарти популярної музики, модальну музику, поп, рок, фанк і навіть справжні авангардні композиції.
Джаз – це не хаотичний шум.
Отак і Кейко наслухалась в дитинстві-юності джазу, і її вже було не зупинити. Але не джазом єдиним. Матцуї грає ще й нью-ейдж.
Музика нью-ейдж – це музичний жанр про дзен, розслаблення та спокійні звукові пейзажі. Зазвичай це інструментальна музика, яка також може включати акустичні інструменти, електронні синтезатори та навіть записані звуки природи.
У більшості випадків музика нью-ейдж уникає мелодичних зачіпок і повторюваних ритмів поп-пісень. Однак це не робить її частиною класичної музики. У той час як класична музика наголошує на складних гармонійних прогресах, змінному темпі та широкому спектрі динаміки, музика нью-ейдж має тенденцію бути досить стабільною – як з точки зору гармонії, так і темпу.
Супер. Тепер ви так багато знаєте, і я впевнена, що вже точно хочете грати на фортепіано, щоб на собі відчути техніку, жанри, епохи – одним словом відчути все, що відчувають відомі і не дуже сучасні піаністи.
Якщо, навчившись грати, концертів ви не збиратимете – завжди можна взяти участь у якомусь конкурсі для піаністів, щоб зрозуміти і відчути, як це, коли тебе зосереджено слухають.
Superprof вже зібрав кваліфікованих репетиторів з фортепіано для вас. Все, що залишилось – обрати свого і тягнутися до вміння великих.
Вам сподобалась ця стаття? Оцініть її!
Loading...
