Мрієте ви стати професійним актором, виклади у театральному гуртку чи просто прагнете виступати на сцені для душі?
В будь-якому з цих варіантів вас, імовірно, цікавить глибше розуміння театрального мистецтва та драми.
Термін «драма» має багато значень.
У повсякденному вжитку ми використовуємо це слово, коли говоримо про емоційну або напружену ситуацію. Наприклад: «Не роби драми! Все буде добре!».
Навіть за цим реченням може стати зрозуміло: драма — це щось захопливе, емоційно насичене й динамічне.
У літературному й театральному контексті драма — це жанр або стиль, що передбачає створення твору в прозі чи у віршах, у якому зображено персонажів, їхні переживання, конфлікти та розвиток подій у сюжеті.
Такі твори покликані не лише розповідати історії, а й досліджувати людську природу, викликати емоції та часто втілюються як окрема форма мистецтва на сцені театру.
Вивчаємо театральне мистецтво
Чому вчать на уроках театрального мистецтва? Які теми включені до навчальної програми? І що отримують студенти після освоєння цього предмета?
Драма як педагогічна дисципліна викладається в багатьох мистецьких школах та університетах. Навчальні програми зазвичай охоплюють широкий спектр тем, щоб підтримувати інтерес учнів і надихати їх на творчість.
Навчання театральному мистецтву сприяє розвитку як творчих, так і аналітичних навичок.
На курсах театрального мистецтва учні:
- досліджують драматичні тексти та аналізують їх у різних історичних, соціальних і культурних контекстах;
- розвивають сценічні навички — від акторської гри до основ режисури;
- навчаються виражати ідеї та емоції за допомогою театральних засобів;
- беруть участь у створенні вистав як виконавці, автори або постановники;
- знайомляться з професійними театральними практиками та ролями в сучасному театрі;
- формують уміння бути уважними, вдумливими й активними глядачами.
Окрім того, заняття з драми можуть включати:
- вправи на імпровізацію;
- роботу з тілом і голосом;
- колективні творчі проєкти;
- театральні розвідки та аналітичні обговорення.
Усе це сприяє розвитку міжособистісних навичок, критичного мислення, емоційного інтелекту та креативного самовираження.
Школярі, які прагнуть збудувати кар'єру в сфері виконавських мистецтв, можуть долучатися до позакласних театральних гуртків, брати участь у шкільних фестивалях, відвідувати театральну школу або проходити майстер-класи й семінари з теорії та практики театру. Найкращі з них матимуть можливість подаватися на стипендії та вступати до театральних університетів, ставати бакалавром або навіть доктором філософії у цій галузі.
Університети по всьому світу також пропонують широкий спектр театральних курсів, що присвячені драматичному мистецтву. Це можуть бути курси, які навчають:
- історії театру та сценічного мистецтва;
- читання сценаріїв і написання п’єс;
- поетики й драматургії;
- створенню лялькових театрів, опери, постановки танцю тощо;
- трагедії і комедії;
- драматерапії;
- театральної антропології;
- поняттям драматичної іронії, катарсису тощо.
Отже, якщо ви збираєтесь поступати на театральне, то маєте можливість обрати навчальну програму з усього різноманіття доступних, яка не лише поглибить ваше розуміння театру, а й відкриє шлях до різноманітних кар’єр у сфері драматичного мистецтва.
Історія драматичного мистецтва
Протягом століть драматичне мистецтво розвивалося у різних формах. Давайте зосередимось на витоках та розвитку театру, що заклало основи виконавчого мистецтва, яке ми знаємо сьогодні.
Класична грецька драма
Сам термін «драма» походить із Давньої Греції. Він виник від грецького дієслова dran, що означає «діяти» або «робити». Цей термін наголошує на поєднанні фізичної та розумової активності, що властиво виконавському мистецтву.
Рух, дія, міміка — усе це було (і залишається) невіддільною частиною драматичного вираження.
У класичній грецькій традиції драма мала переважно дві форми:
- трагедію, яка досліджувала складні моральні, емоційні та філософські конфлікти;
- комедію, яка висміювала суспільні недоліки або звичаї.
Також існував третій жанр, що поєднував два попередні — сатирична драма — своєрідне поєднання обох форм, часто з елементами пародії.
Серед найвідоміших грецьких драматургів варто згадати:
- Есхіла, Софокла, Евріпіда — майстрів трагедії;
- Арістофана і Менандра – провідних авторів комедій.
Вам, ймовірно, знайоме давньогрецьке поняття хору (воно трохи відрізнялося від означенння хору сьогодні) — групи персонажів, які коментують події на сцені та допомагають глядачеві краще зрозуміти хід дії, емоційний настрій і моральні аспекти вистави. Хор був невід’ємною частиною театральних вистав в Греції.
Римський вплив
Римський театр став важливим етапом еволюції західної драматургії. Римляни почали знайомитися з грецькою драмою приблизно у 250 році до н.е., і, захоплені цим мистецтвом, не просто перейняли його, а й адаптували до власного культурного контексту.
Класичні грецькі драми зазнали суттєвих змін у римському театрі:
- хор перестав відігравати ключову роль, як це було у грецьких постановках;
- історії поділили на епізоди, що дозволяло додавати динаміки у постанови;
- задля розваги публіки до вистав були додані музичні елементи.
Таким чином, римляни перетворили грецьку драму на щось нове — більш видовищне, орієнтоване на публіку й пристосоване до масштабних амфітеатрів.
Середньовічна драма
Після падіння Римської імперії театр занепав, а християнська церква, яка на той момент мала великий вплив у Європі, спершу рішуче виступала проти театрального мистецтва, тому що вважала його язичницьким і аморальним.
Проте з часом саме церква стала осередком відродження драми — у новій, сакральній формі.
Тоді театр почав розвиватись, а вистави ставили на основі біблійних сюжетів. Театр зазнав наступних змін:
- літургійні театральні дійства спочатку виконувалися духовенством у храмах;
- згодом вистави стали більш складними;
- театральні дійства вийшли за межі церков — на площі, вулиці, ринки, де в них почали брати участь і миряни.
Церковні вистави були не лише формою духовного навчання, а й засобом емоційного залучення громади до релігійних і моральних тем.
Більше про акторські техніки читайте за посиланням.
Драма епохи Відродження
З початком Відродження в Європі — епохи гуманізму, інтелектуального піднесення та шанування мистецтва — театр знову став центральним явищем культурного життя.
Особливо яскраво це проявилося в єлизаветинській Англії.
Тоді театр переживав справжній розквіт:
- було побудовано перший постійний театр — The Theatre (1576 р.);
- на сцені регулярно ставилися твори нової хвилі драматургів, найвідомішим представником яких став Вільям Шекспір.
Шекспірівські п’єси поєднували елементи трагедії, комедії, а сюжети переплітались зі справжньою історією, що створювало глибокі й універсальні вистави, які захоплювали найрізноманітнішу публіку.
Його творчість вирізнялася чіткою структурою, багатогранністю персонажів і винятковою мовною майстерністю, що зробило її зразком для наступних століть.
Драма XVIII та XIX століть
У XVIII столітті театр почав змінюватися під впливом значних соціальних трансформацій та посилення класової диференціації. Драматурги дедалі частіше звертали увагу на проблеми середнього класу та відходили від аристократичної тематики, що домінувала в епоху Шекспіра.
П'єси ставали більш гострими, більш дотепними та включали сатиричні елементи, часто про конфлікти між чоловіками й жінками. Всі ці зміни відображали зміни у суспільному устрої та моралі.
У XIX столітті на драму значно вплинув романтизм — культурний рух, який підкреслював емоційність, духовність і акцентував увагу на внутрішньому світі людини. На сцені почали домінувати романтичні п'єси, які оспівували індивідуалізм, ідеалізм та пристрасть.
Одним із найвпливовіших драматургів того часу був Йоганн Вольфганг фон Гете, чий «Фауст» став вершиною романтичної драми.
Сучасна драма
Драма XX століття — це період експериментів, пошуку нових форм і викликів традиціям. У цьому столітті з'явилася велика кількість п'єс, які втілювали ліберальні та інноваційні ідеї.
Характерним для цього періоду було:
- Реалізм набув популярності як спосіб правдиво відображати повсякденне життя.
- Музика почала відігравати дедалі важливішу роль у драматургії, що підготувало ґрунт для подальшого розвитку музичного театру.
- Водночас дехто вважав, що театр надто віддалився від своїх витоків, тому розпочалися пошуки нових, більш глибоких і метафоричних форм.
Все це спричинило появу символістського руху у Франції 1880-х років. Тексти вистав стали мінімалістичними, загадковими, майже сновидними, сповненими підтекстів і натяків.
Генрік Ібсен — ключова фігура цього напряму — створював драми, у яких важливішим за зовнішню дію були внутрішні переживання героїв та психологічні підтексти.
На початку ХХ століття розквітає експресіонізм — похмурий, часто гротескний напрям, що заглиблювався у людську психіку та пробував передавати на сцені складні емоції: тривогу, страх, пригнічення.
Якщо символістські твори були схожі на мрії, то експресіоністські — радше на кошмари.
Подстановки експресіоністського рух прагнули впливати на глядача, провокувати його та змушувати замислитися над фундаментальними питаннями людського буття.
У 1960–70-х роках центр уваги змістився на мову, діалог і філософську гру з текстом. Одним із провідних драматургів цього періоду був Том Стоппард, чиї твори відзначалися високою інтелектуальністю, постмодерністськими прийомами й метатеатральністю.
Театр XXI століття
Сучасний театр у XXI столітті є надзвичайно різноманітним. Класична драматургія продовжує розвиватися, але фокус значно змістився у бік розвитку наступних напрямків:
- телевізійної драми (серіали, кіноадаптації);
- сучасних інтерпретацій класичних творів;
- музичного театру (що особливо приваблює молодь) тощо.
У добу цифрових технологій і стрімінгових платформ фентезі, наукова фантастика та постапокаліптичні сюжети здобули величезну популярність. Часто ці сюжети втілюють ескапізм — прагнення втекти від буденності у вигадані світи.
Водночас суспільство сьогодні залишається глибоко зацікавленим у реалізмі — правдивому зображенні повсякденного життя, людських проблем і стосунків. Саме тому останні десятиліття зростала також популярність реаліті-телебачення, яке в певному сенсі стало «новим театром» сучасності.
Різні типи акторських технік
Так само як драматургія зазнавала змін упродовж століть, змінювались і акторські техніки — способи, за допомогою яких виконавці втілюють персонажів на сцені чи екрані.
Це важлива частина театрального мистецтва, про яку варто знати кожному, хто цікавиться акторством. Деякі техніки існують вже століттями, інші виникли порівняно нещодавно.
Далі пропонуємо вам познайомитись з деякими з них.
Класична акторська майстерність
Класична акторська майстерність — це широкий термін, що охоплює фундаментальні навички, такі як:
- робота з голосом і тілом;
- розвиток уяви;
- імпровізація;
- аналіз сценарію;
- розуміння мотивації персонажа.
Цей метод базується на ідеях і принципах, що були сформульовані класичними режисерами та теоретиками.
За цим методом актор має поставити себе на місце героя, знайти спільні з ним риси та внутрішні зв’язки, що зробить гру достовірною та живою.
Метод акторської майстерності (The Method)
Так званий Метод акторської майтсерності — це розвинена система акторських технік, що була створена в США Лі Страсбергом у середині XX століття.
Головна ідея Методу — психоемоційна автентичність. За цим методом:
- актори глибоко аналізують внутрішній світ персонажа;
- залучають власні емоційні спогади для створення повноцінного образу.
Цей підхід допомагає створити емоційно насичені та глибоко втілення персонажів.
Альтернативні школи — Адлер і Майснер
Деякі видатні театрали розробили альтернативні підходи до акторської майстерності:
- Стелла Адлер зосереджувалася не стільки на особистих спогадах, скільки на уяві: актор має створити світ персонажа через вивчення контексту, дій, обставин.
- Сенфорд Майснер натомість розробив техніку, що наголошує на реакції на партнера в моменті, розвиткові спонтанності та правдивості в діалозі.
Ці техніки продовжують розвиватися і застосовуються не лише в театрі, але й у кіно, телебаченні, та навіть у психології та коучингу.
Техніка Майснера
Техніка Сенфорда Майснера акцентує увагу на повному зануренні в партнера по сцені. Актор має зосередитися лише на іншому акторові так, ніби в цей момент на сцені або у кадрі більше нічого не існує.
Цей підхід дозволяє створити виставу, в якій реакції є природними, емоції — щирими, а гра — максимально живою та автентичною.
Практична естетика
Практична естетика — це техніка, що була розроблена Девідом Маметом і Вільямом Мейсі. Вона поєднує принципи Класичного методу, елементи техніки Майснера та філософські ідеї стоїка Епіктета.
Цей метод включає:
- аналіз сценарію, щоб чітке визначення цілей персонажа в кожній сцені;
- вправи на повторення, що допомагають вивільнити емоції через ритм і природні реакції;
- розвиток адаптивності, тобто вміння залишатися гнучким і відкритим до змін під час виконання.
Подібний метод підходить акторам, які прагнуть чіткої структури, але при цьому хочуть зберегти природність і спонтанність у своїй грі.
І, наостанок, давайте згадаємо метод видатного театрального діяча Бертольда Брехта.
Метод Брехта
«Мистецтво — це не дзеркало, за допомогою якого можна відображати реальність, а молоток, за допомогою якого можна її формувати.» — Бертольт Брехт
Брехт розробив власну техніку — епічний театр. Ця техніка кардинально відрізнялася від психологічного реалізму. Він закликав акторів не бути персонажем, а показувати персонажа, при цьому зберігати критичну дистанцію між виконавцем і його роллю.
Мета методу Брехта — не лише розважати, а спонукати глядача до обдумування дії та змін.
Бертольт Брехт — один із найвпливовіших драматургів XX століття, який змінив саме поняття театру, зробив його не лише мистецтвом, а й інструментом суспільного впливу.
Народжений у 1898 році в Німеччині, Брехт пройшов крізь досвід Першої світової війни, перш ніж присвятити себе театру.
Його кар’єра стрімко розвивалася, однак у 1933 році, з приходом нацистів до влади, він був змушений емігрувати, а згодом був позбавлений громадянства.
Після довгих років вигнання в США, у 1947 році він повернувся до Європи. Його життя обірвалося менше ніж через десятиліття, однак за цей час Брехт встиг залишити глибокий слід у світовій драматургії.
Брехтова творчість сформувалась під впливом:
- китайського традиційного театру;
- філософії Карла Маркса;
- власного критичного погляду на суспільство та війну.
Один із найвідоміших його творів — «Матінка Кураж та її діти», дія якої відбувається під час Тридцятилітньої війни. Це не просто історична драма, а гостра соціальна алегорія, що розкриває жорстоку природу війни.
Чому Брехт — ключова фігура в театрі?
Брехт перетворив театр на платформу для критичного мислення.
Його підхід був революційним: він відкинув ідею «занурення» глядача у виставу, яку практикували прибічники натуралізму, натомість він прагнув ефекту відчуження (Verfremdungseffekt) — техніки, що мала не дозволити глядачеві забути, що він у театрі.
Хочете стати в один ряд з Брехтом та іншими видатними театральними діячами? Навчайтесь театральному мистецтву разом з Superprof.
Більше про історію театру читайте в нашій статті.
Вам сподобалась ця стаття? Оцініть її!
Loading...
