Драма та театр існують вже тисячі років – буквально!
Точне походження театру залишається невідомим, але найдавніші згадки про це мистецтво можна простежити від Афін, де тисячі років тому на честь бога Діоніса почали виконувати стародавні хвалебні пісні — дифірамби.
З часом ці обрядові співи перетворилися на хорові процесії з костюмами та масками та стали предтечами театрального мистецтва.
У Стародавній Греції драма з'явилась в V столітті до нашої ери і почала відігравати важливу культурну, релігійну та соціальну роль. В III столітті до н.е. театральне мистецтво поширилось також в Індії та Єгипті.
Існує багато теорій щодо того, коли і де з'явився театр, але єдиного й остаточного пояснення появи цього мистецтва досі немає. Можна лише припустити, що схильність людей до інсценування є природньою.
Розуміння історії театру та драми важливе для тих, хто цікавиться цим мистецтвом, і може бути захопливим для тих, хто хоче досліджувати стародавні й сучасні культури крізь призму театральної гри.
Запрошуємо вас у захопливу мандрівку історією театру, щоб простежити, як у ньому відбивається розвиток людства.
Театральні терміни
Перш ніж ми заглибимося в хронологію історії театру та драми, давайте розберемось в термінах та поняттях, які ми будемо використовувати далі у статті.
Існують сотні і навіть тисячі театральних та драматургічних термінів. Ми ж розглянемо лише найстаріші та найосновніші з них.
Знання етимології слів, а також їхнього історичного й культурного контексту є важливим для тих, хто хоче стати актором.
Водночас вивчення цих аспектів буде корисним для тих, хто просто захоплюється цим мистецтвом — адже ширша культурна обізнаність допомагає краще розуміти світ.
В таблиці нижче ви знайдете перелік основних театральних термінів зі значеннями кожного з них.
| Термін | Значення |
| Анагноризис | Момент, коли персонаж робить ключове відкриття; «давати знати», «розпізнавати». |
| Антагоніст | Персонаж або елемент, що протистоїть головному героєві. |
| Батос | Раптова, різка зміна тону твору, іноді комічна антикульмінація. |
| Катарсис | Момент емоційного очищення або розв’язання конфлікту. |
| Хор | Група акторів, які діють як єдине ціле, іноді звертаються до глядача, щоб дати пояснення. |
| Комедія | Святкування, веселощі, гумор. |
| Діалог | Розмова між персонажами. |
| Драма | Сюжет, дія, що демонструє людські емоції та переживання. |
| Емпатія | Емоційне співпереживання іншим. |
| Гамартія | Фатальна помилка або вада героя, яка призводить до трагедії. |
| Гордість (Гюбрис) | Надмірна самовпевненість або зарозумілість. |
| Іронія | Ситуація, коли глядач знає більше, ніж персонажі. |
| Мелодрама | Надмірно емоційна або сенсаційна драма. |
| Монолог | Промова одного персонажа. |
| Пантоміма | Вистава без слів, з імітацією дій. |
| Пафос | Спроба викликати співчуття у глядача. |
| Авансцена | Простір між завісою та глядацькою залою, перед сценою. |
| Протагоніст | Головний герой, фокус драматичної дії. |
| Співчуття | Здатність уявити себе на місці іншого персонажа. |
| Театр | 1. Місце для драматичних вистав. 2. Форма виконавського мистецтва. |
| Теспіанський театр | Театр, названий на честь Феспіда – першого актора в історії драми. |
| Трагедія | Драма, яка зосереджується на стражданнях і серйозних наслідках дій персонажів. |
Коли з’являється акторська майстерність? Коли було винайдено театр? Як почалася драма?
Далі давайте розглянемо кожну епоху розвитку театру окремо.
Класична грецька епоха (до V століття до н. е. – II століття до н. е.)
Як ми вже зазначили театр виник приблизно у V–IV століттях до нашої ери в Стародавній Греції, коли греки вшановували бога Діоніса (бога вина, веселощів, а згодом і театру) виставами, які тоді ще відрізнялися від сучасної форми театрального мистецтва.
У той час «театр» означав лише місце для постановок драм — поки не окрему форму мистецтва.
У давньогрецьких виставах —“драмах” (в перекладі з грецької означає "дія" або "дійство" (дав.-гр. δρᾶμα)) актори грали на сцені, а хор (група виконавців, що діяла як одне ціле, як натовп) втручався, щоб надати глядачам пояснення дійства та допомогти емоційно сприймати події.
Межа між сценою та глядацькою залою була незначною.
Актори зазвичай були вбрані у костюми, театральні маски й мали грим. Театри були просто неба з напівкруглими рядами лав навколо сцени. Природна акустика цих місць дозволяла акторам доносити голос до самого верху амфітеатру.
У греків існували два основні жанри драми: комедія та трагедія. Саме тому театр представлений двома масками — сміху і плачу, які й досі є символами цього мистецтва.
Про різні акторські техніки читайте в нашій статті.
Маски комедії та трагедії
Маска, що представляє комедію, є уособленням грецької музи Талії, а та, що представляє трагедію, – музи Мельпомени.
Третій тип театру, драма сатирів, також був досить поширеним, і саме звідси походить слово «сатира».
Драми сатирів грали актори, які зображували людську трагедію на сцені, тоді як хор уособлював сатирів, які по суті насміхалися з людей за їхні дурні проблеми та страждання.
Цей тип драми був створений для забезпечення певного роду катарсису.
Відомі давньогрецькі драматурги
Драма була невід'ємною частиною давньогрецької культури, саме тому в ті часи було багато людей, які робили свій внесок у розвиток цього мистецтва, які створювали драматичні твори та виступали. На жаль, значна частина знань про їхній внесок втрачена з часом, тому ми знаємо лише про відносно небагатьох із них.
Пропонуємо вам далі познайомитись з декількома видатними «трагічними поетами» того часу.
Феспід (бл. середина VI століття до н. е.)
Його часто вважають першим актором, який почав зображувати вигаданого персонажа, а не самого себе. Саме тому слово «феспієн» походить від його імені. Феспід зробив значний внесок у розвиток грецької драми, і йому приписують започаткування жанру трагедії як театральної форми.
Есхіл (525 р. до н. е. – 456 р. до н. е.)
Давньогрецький трагік, автор класичної трагедії, перший із трьох великих афінських трагіків V ст. до н. е. разом із Софоклом та Евріпідом. Вважається, що за своє життя він написав близько 70-90 творів. З них збереглися лише шість чи сім.
Софокл (бл. 497 р. до н. е. – 406 р. до н. е.)
Найбільш відомий твором Софокла є «Цар Едіп», який сьогодні вивчається у середніх школах по всьому світу. Софокл був плідним драматургом. Свого часу він здобув багато нагород і був відзначений своїми колегами.
Аристотель (385 р. до н. е. – 322 р. до н. е.)
Цей видатний філософ підтримував драму, вважав її важливим засобом досягнення катарсису — емоційного “очищення” глядачів, що могло мати тривалий позитивний вплив на їхнє повсякденне життя та сприяти загальному добру в суспільстві. Свої погляди на драму та її ключові елементи він виклав у праці під назвою «Поетика».
За Арістотелем, шість елементів драми — це: сюжет, персонажі, думка, лексика, музика та видовище.
Інші важливі постаті
Серед інших відомих грецьких трагіків – Фриніх (бл. початок VI століття до н. е.), Філокл (бл. V століття до н. е.), Евріпід (бл. 480–406 рр. до н. е.), Агафон (бл. 448–400 рр. до н. е.), Ахей Сіракузький (бл. середина IV століття до н. е.), Афарей (IV століття до н. е.) та Фез (411-321 рр. до н. е.).
Серед відомих давньогрецьких акторів можна виділити Ааро́са, Арісто́дема, Гегелоха, Метробія та Пола з Егіни.
Театр раннього Риму (250 р. до н. е. – V століття н. е.)
Рим познайомився з грецькою драмою та комедією близько 250 року до н. е. завдяки Лівію Андроніку (Lucius Livius Andronicus) — захопленому римлянами грецькому рабу, який адаптував грецькі п’єси для римської сцени.
Це мистецтво швидко прижилося тут. Багато римських авторів почали адаптувати грецькі драми до римської сцени. Вони розбивали грецькі трагедії на епізоди, прибирали традиційні хори та замінювали їх музичними вставками — оркестровими чи вокальними. Саме тому хорові сцени згодом почали сприйматися як окремий музичний елемент спектаклю.
Римські версії драм поширилися по всій імперії — від Середземномор’я до Британських островів. На відміну від греків, римляни адаптували драму до своїх культурних особливостей, робили її ближчою до римської аудиторії.
У II столітті до н. е. драма настільки інтегрувалася в театральну культуру Риму, що навіть сформувалася професійна гільдія драматургів — collegium poetarum.
На жаль, до сьогодні з-поміж усіх римських комедійних авторів збереглися твори лише двох: Тіта Макція Плавта (Плавта) та Публія Теренція Афера (Теренція).
Що ж стосується трагічних творів, до нашого часу дійшли лише п’єси Сенеки та ще одного анонімного автора.
Згодом римляни втратили ті складові, які надавали театру глибини — мистецькі, духовні та культурні аспекти цього мистецтва. Театр дедалі більше асоціювався з грубою розвагою, що призвело до його знецінення.
Представники інтелектуальної еліти та вищих класів почали уникати театру та вважали його проявом низької моралі. Зі зростанням впливу християнської церкви, яка виступала проти таких «гріховних» форм дозвілля, римська версія драми поступово занепала та зникла.
Середньовічний театр (кінець V – XV століття н. е.)
Спочатку християнська церква засуджувала театр як язичницький і неприйнятний. Однак згодом було зроблено винятки для вистав, які мали на меті пояснити біблійні історії у доступній формі (при цьому акторська гра – виконання ролей – спочатку залишалася під забороною).
З часом християнські громади навіть почали шукати творчі способи подання драматичних сюжетів.
У X столітті Гросвіта, перша відома жінка-драматург, написала шість п’єс, що були натхненні комедіями римського автора Теренція. Вона адаптувала їх до християнської тематики, а головними героями були релігійні персонажі.
Близько 1155 року Гільдегарда Бінгенська, видатна духовна діячка й мисткиня, створила музичну драму Ordo Virtutum. Така трансформація у ставленні до театру призвела до його повернення в суспільне життя — тепер його сприймали як гідну, навіть благородну форму мистецтва.
Театр епохи Відродження (XVI–XVII століття н. е.)
Так звана єлизаветинська драма (від імені англійської монархині) знову зробила театр важливою та улюбленою формою мистецтва як для митців, так і для широкої публіки.
У цей період було відкрито перший стаціонарний театр, і поставлено вистави видатних драматургів — зокрема Вільяма Шекспіра. Ці вистави регулярно проходили по всій Англії.
П’єси Шекспіра мали чітку структуру, поєднували комедію й трагедію, і пропонували багатогранне зображення життя, що дозволяло кожному глядачеві знайти в них щось близьке.
Пуританський режим став антагоністом театрального мистецтва: у той час як в одних регіонах драма переживала відродження, в інших її рішуче засуджували або навіть забороняли.
Драма – це історія, що розповідається так, щоб викликати широкий спектр емоцій у глядача. Зазвичай вона зосереджена на внутрішньому світі персонажів — їхніх думках, почуттях, емоціях і взаєминах.
Англійська комедія епохи Реставрації – Restoration comedy (XVII–XVIII століття)
У XVII та XVIII століттях у британському суспільстві існував чіткий поділ на соціальні класи. Це вплинуло й на театр: дедалі більше п’єс писали для представників середнього класу про їхнє повсякденне життя.
Відхід від «високих» тем, що були характерними для Шекспіра й його сучасників, став поштовхом до розвитку нового стилю драми.
Ці п’єси були гостроактуальними й часто були сатиричним відображенням до тогочасних подій.
Стиль комедій Реставрації вирізнявся дотепністю, динамікою, гумором і навіть вульгарністю. Тогочасний театр став символом спротиву пуританським обмеженням. Реакція глядачів часто ставала невід’ємною частиною вистави.
У 1680-х роках Афра Бен стала першою професійною драматургинею у Великій Британії. Її творчість і досі надихає жінок у літературі й театрі.
Ось декілька знакових п’єс тієї доби:
- «Сільська дружина» (1675), Вільям Вічерлі;
- «Стильний чоловік» (1676), Джордж Етередж;
- «Фальшивий наречений» (1677), Афра Бен;
- «Кохання за кохання» (1695), Вільям Конгрів;
- «Рецидив» (1696), Джон Ванбру;
- «Спровокована дружина» (1697), Джон Ванбру;
- «Шлях світу» (1700), Вільям Конгрів;
- «Офіцер-вербувальник» (1706), Джордж Фаркуар.
Наприкінці періоду Реставрації публіка втратила інтерес до подібної театральної манери. Глядачі прагнули до серйозніших тем і драм глибшого змісту, тому витончені, але фривольні комедії Реставрації поступово вийшли з моди.
Модерний театр (XIX–XX століття)
Світ стрімко змінився після початку промислової революції. Ці зміни стали поштовхом до такого ж стрімкого розвитку театру та мистецтва. Вплив більш сучасних театральних стилів особливо актуальний і сьогодні, адже саме на техніках і художніх рухах цього періоду значною мірою ґрунтується сучасний театральний ландшафт.
Сучасна драма почала формуватися під впливом змін після Французької революції 1799 року, яка викликала масштабні соціальні потрясіння по всій Європі.
Театр став простором, у якому середній клас міг досліджувати теми, що відображали їхній досвід. На відміну від театру епохи Реставрації, що зосереджувався на житті аристократії, тепер глядачі та митці прагнули звертатися до реалізму, соціальних проблем та глибини людських взаємин.
Театр завжди змінювався із масштабними соціальними зрушеннями змінювався. Він завжди був дзеркалом суспільства та людського досвіду.
Театри та постановочні будівлі поступово перейшли від державної або монархічної власності до управління людьми з робітничого класу. Це відкривало двері новим голосам і новим перспективам.
«Саме цим комедія відрізняється від комедії: остання зображує гірших за нас, а перша — кращих». — Арістотель, «Поетика»
Драми стали набагато реалістичнішими, і в багатьох виставах остаточно закріпилася четверта стіна — уявний бар’єр між акторами та глядачами.
Завдяки зростанню доступу до театру як до форми творчого самовираження, виникли численні театральні рухи та стилі.
Декорації ставали дедалі складнішими — у деяких напрямках вони перетворювалися на справжні художні інсталяції, які можна було інтерпретувати по-різному.
Драматурги та актори активно експериментували з формою, змістом, сценографією, музичним оформленням тощо.
Театральні рухи в модерному театрі
Численні театральні течії, що з’явилися в цей період, проклали шлях до більш різноманітного театру. Саме з цього періоду і до сьогодні ми маємо величезне розмаїття жанрів у кіно, на телебаченні, в музиці та драматургії загалом.
Рух реалізму
Цей напрям прагнув показати життя на сцені таким, яким воно є — з усіма його деталями, недосконалостями та щоденними турботами. Драматурги, такі як Генрік Ібсен, стали провідними фігурами реалізму. Вони зосереджували свою увагу на буденних ситуаціях і розкривали глибину людської психології через персонажів.
Рух натуралізму
Натуралісти йшли ще далі. Вони намагались показати людину як продукт середовища, у якому вона живе, та спадковості. Їхній підхід був гранично реалістичним, іноді навіть шокуючим.
Еміль Золя, ключова фігура натуралізму, створював п'єси, які зображували сцени насильства, тортур (як фізичних, так і психологічних), що вважалися суперечливими для свого часу та могли трактуватися по-різному.
Рух символізму
Символісти прагнули не стільки показати реальність, скільки передати внутрішній світ — емоції, ідеї, духовні істини. Вони використовували символічні образи та метафоричну мову, створювали абстрактні, іноді мрійливі сценографії. Символістські драми були менш сюжетно прямолінійними, зате емоційно більш насиченими.
Серед видатних представників руху символізму можна виділити Моріса Метерлінка і П'єра Квіляра.
Експресіоністський рух
Експресіонізм зосереджувався на передачі емоційних станів і внутрішніх конфліктів через викривлені персонажі, символічні сюжети та нестандартну подачу. Перспектива персонажів часто спотворювала реальність. Декорації, мова, гра акторів створювали відчуття напруження, драми та страждання.
Одними з найвідоміших представників експресіонізму є Рейнхард Зорге, Софі Тредвел та Юджин О'Ніл.
Футуристичний рух
У відповідь на стрімкі зміни у світі, футуристичний синтетичний театр впроваджував інноваційні засоби — світло, звук і рух — для створення сильних візуальних і сенсорних вражень. Вистави були покликані викликати емоції, провокувати думки й відкривати нові шляхи сприйняття мистецтва.
Сюжетні лінії ставали нелінійними, що стало радикальним відходом від традиційного оповідання. Серед провідних представників руху — Філіппо Томмазо Марінетті, Федеріко Ґарсія Лорка та Міна Лой.
Постмодерністський театр (від XX століття до сьогодення)
Постмодерністський театр виник як реакція на модернізм з переосмисленням його естетики й методів. Він запозичив деякі риси символізму та футуризму, але пом’якшив їхню радикальність, щоб зробити постановки ближчими до ширшої аудиторії.
Починаючи з 1960-х і до 1980-х років, п'єси дедалі більше ставали засобом для постановки запитань, а не надання відповідей. Вони часто будувалися на нелінійній структурі, включали переплетені наративи, відкриту інтерпретацію, а також імпровізаційні елементи в грі акторів.
Серед ключових технік цього театру – поєднання високого мистецтва з попкультурою, пастиш, пародія, цитування інших мистецьких творів, а також змішані форми вираження.
«Ми робимо на сцені те саме, що має відбуватися та продовжуватись поза нею. Це створює своєрідну цілісність, якщо розглядати кожен кінець як початок чогось іншого» – Том Стоппард, «Розенкранц і Гільденстерн мертві»
Завдяки ретельно продуманим сценаріям, що часто передбачають участь глядачів, постмодерністські п'єси можуть змінюватися щоразу, коли їх показують. Їхня мета — залучити аудиторію, пробудити роздуми, емоції та особисті переживання. Враження кожного глядача буде унікальним, оскільки воно залежить від його індивідуального досвіду та світогляду.
Багато постмодерністських вистав мають форму інтерактивного мистецтва або перформансу. Прикладами вистав цього періоду є «Пара в клітці: Двоє невідкритих корінних американців відвідують Захід» Коко Фуско та Гільєрмо Гомеса-Пеньї.
Такі постаті, як Адольф Аппіа, Антонен Арто та Бертольт Брехт, радикально змінили театр як форму мистецтва.
Слово «драма» походить від грецького «δρᾶμα», що означає «вчинок» або «дія». Воно, у свою чергу, походить від дієслова «δρᾶν» — «діяти», «здійснювати». Тобто драма — це дія, що розгортається на сцені.
В цю епоху існує багато рухів та з'являється багато театральних напрямків.
Театр абсурду (1940–1960-ті)
Основні постатями цього руху є Семюел Беккет, Ежен Йонеско, Гарольд Пінтер, Жан Жене.
Театр абсурду виник у відповідь на жахи Другої світової війни. Його автори вважали, що традиційна логіка більше не здатна відобразити людський досвід.
Характерні риси цього театру:
- нелогічний або відсутній сюжет;
- безглуздий діалог;
- повторюваність дій;
- глибоке відчуття абсурдності буття;
- сильний екзистенційний підтекст.
Класичний приклад п'єси театру абсурду: «Чекаючи на Годо» (Беккет).
Епічний театр (1920–1950-ті)
Засновником цього театру вважається Бертольт Брехт. Цей стиль театру мав на меті не розважати, а змушувати глядача мислити критично. Брехт використовував театр як політичний інструмент.
Основними рисами цього театру є:
- пряме звернення до публіки;
- вставні сцени, пісні, плакати;
- ефект «відчуження» (Verfremdungseffekt): щоб глядач не «занурювався», а аналізував побачене;
- порушення четвертої стіни.
Типова тема для цього театру: класова боротьба, соціальна несправедливість.
Феміністичний театр (з 1960-х і дотепер)
Провідні імена: Керіл Черчилль, Сюзан Лорі-Паркс, Сара Кейн. Цей напрям покликаний висвітлити досвід жінок, протидіяти патріархальним наративам у драмі та театральній традиції.
Особливості цього театру:
- фокус на жіночій ідентичності, репрезентації, тілесності;
- структурні експерименти, порушення хронології;
- політичні, соціальні й психологічні теми.
Класичний приклад п'єси цього театру: «Топ Ґьолз» Керіл Черчилль.
Документальний театр (XX століття – дотепер)
Представники: Пітер Вайс, Анна Девере Сміт, Ллойд Ньюсон. П'єси створюються на основі реальних подій, документів, інтерв'ю або історичних матеріалів.
Особливості театру:
- високий ступінь фактичності;
- соціальний та політичний акцент;
- мета — інформувати, досліджувати, свідчити.
Класичний приклад п'єси цього театру: «Трибунал про Майданек» Пітера Вайса.
В модерний період виникає багато різних театрільних напрямків та рухів. Ця тенденція до різноманітності та змін театрального мистецтва продовжується і до сьогодні.
Театр сьогодні
Що ж… ми наближаємось до наших днів і театру XXI століття — такого театру, яким ми його знаємо сьогодні.
Сучасні форми театру, телебачення, кіно, поезії та інших видів виконавського мистецтва спираються на багаті історичні традиції. Театр змінюється і постійно створюються нові рухи та напрями (як це завжди було впродовж історії).
Розмаїття сучасної драматургії відкриває багато можливостей для різних стилів акторської гри, що дозволяє кожному знайти власний шлях у творчості.
Можливо ви вже мрієте про кар’єру в театрі?
Як розпочати акторську кар'єру?
Відчуваєте натхнення і не знаєте, з чого почати?
Театр завжди приваблював своїх відданих шанувальників.
Сьогодні існує безліч ініціатив і організацій, що працюють над тим, щоб зробити театральне мистецтво доступним для людей усіх вікових категорій і соціальних груп.
Так, наприклад, якщо ви навчаєтесь у початковій, середній чи старшій школі, ви можете перевірити, чи є у вас у школі театральна студія. Часто можна пройти прослуховування на роль, або приєднатися до технічної команди, яка працює за лаштунками.
У більшості міст також є місцеві театральні колективи — аматорські або ж професійні. Такий клуб – це чудовий спосіб почати грати і дізнатися про те, як працює театр зсередини.
Якщо ви серйозно налаштовані і хочете покращити свої акторські навички або навіть отримати роль у постановці, ви завжди можете потренуватися з приватним репетитором з акторської майстерності на Superprof.
Відкрийте для себе курси акторської майстерності на Superprof!
Більше про історію театру читайте в нашій статті.
Вам сподобалась ця стаття? Оцініть її!
Loading...
