Жіночий рух не закінчився на першій хвилі. У 1960-х він отримав нове дихання й почав говорити про інші права та проблеми — частина з них, до речі, у деяких країнах обговорюється й досі.
Друга хвиля фемінізму зазвичай охоплює період від початку 1960-х до 1990-х років.
Фемінізм 1960–1980: що він змінив
Ключова ідея цієї хвилі звучала так: політична нерівність і культурна нерівність тісно пов’язані, і розділити їх по різних корзинах не вийде.
Друга хвиля розгорталася на тлі антивоєнного руху проти війни у В’єтнамі, руху за громадянські права та зростання (хоч і не завжди достатнього) самоусвідомлення різних меншин у світі.
Так, у більшості західних країн жінки вже вибороли право голосу і це стало історичним зрушенням. Але це не означало, що інші права автоматично додалися в комплекті. Саме тому друга хвиля закликала жінок уважніше подивитися на сексистську систему влади, яку часто називають патріархатом.
У США одним із центральних завдань другої хвилі було ухвалення Поправки про рівні права (Equal Rights Amendment) до Конституції, яка мала гарантувати соціальну рівність незалежно від статі.
Після політичних прав – новий рівень усвідомлення
На старті другої хвилі фемінізму в русі оформилися два основні напрями:
Ліберальний фемінізм
Цей напрям зосереджувався на тому, щоб досягати гендерної рівності через закони та політичні реформи в суспільствах із ліберальною демократією. Його ще називають «мейнстримним» фемінізмом: він має коріння в першій хвилі та в класичному лібералізмі (часто пов’язують і з соціальним лібералізмом).
Серед ранніх попередниць цього підходу зазвичай згадують Мері Волстонкрафт і Френсіс Райт.
Радикальний фемінізм
Цей напрям з’явився у 1960-х і виступав за радикальну перебудову суспільства, таку, де патріархат буде усунений із соціальних та економічних контекстів: інституцій, норм, правил гри. Водночас радикальні феміністки не ігнорували й інші «перетини» нерівності – расу, клас, сексуальну орієнтацію.
Феміністки другої хвилі активно впроваджували у свій гардероб брюки палаццо, блейзери, мініспідниці та лофери. Водночас брючні костюми для жінок лишалися складовою повсякденного стилю й аж ніяк не приймалися в офіційних структурах.
Відмінність між радикальним і ліберальним підходами у відповіді на запитання «де корінь проблеми». Радикальний фемінізм вбачає його в патріархальних гендерних відносинах та системному пригніченні жінок, тоді як ліберальний фемінізм більше спирається на зміни через право й інститути.
Виклик гендерним нормам
Цей період характеризувався зростанням усвідомлення: жінки боролися за рівність і рівні права практично в усіх сферах: у питаннях сексуальності, сім’ї та домашніх ролей, на роботі й у кар’єрних можливостях, а також у сфері репродуктивних прав. Це супроводжувалося критикою патріархальних (або чоловікоцентричних) інституцій і культурних практик.
Патріархат зазвичай визначають як інституційну соціальну систему, у якій чоловіки домінують над іншими; часто це поняття використовують конкретно про домінування над жінками.
Також звертали увагу на те, що соціальні привілеї чоловіків у різних формах могли перетворюватися на експлуатацію та пригнічення. Такі ідеї інколи підкріплювали нібито природними, вродженими відмінностями між статями, мовляв, так і має бути.
Тільки завдяки праці жінці вдалося значною мірою подолати ту дистанцію, що відділяла її від чоловіка. Лише праця може гарантувати їй реальну свободу.
Симона де Бовуар
Доступ до освіти дав жінкам можливість розібратися в цих концепціях, помітити, як патріархальна логіка проявляється в різних сферах життя, і сформувати аргументи проти дискримінації.
Зростання кількості жінок у вищій освіті вплинуло й на академічний світ: у навчальних програмах почали з’являтися курси та кафедри жіночих студій, а феміністичні підходи застосовували до політики, соціології, історії та літератури.
У США частина коледжів перейшла до спільного навчання (разом із чоловіками), а частина залишилася жіночими, серед відомих прикладів згадують Seven Sisters Colleges, Mississippi University for Women, Mills College або Sarah Lawrence College.
Феміністичні авторки
Письменниці й інтелектуалки відіграли велику роль: вони писали про сексизм і про невдоволення тим місцем, яке суспільство відводило жінкам. Серед впливових текстів часто згадують книжку Бетті Фрідан «The Feminine Mystique», яка стала голосом жіночого розчарування у США. Бетті Фрідан навіть називають однією з фігур, що запустили рух у 1963 році, приблизно тоді ж, коли Президентська комісія Джона Ф. Кеннеді зі становища жінок оприлюднила звіт про гендерну нерівність.
А книжка Симони де Бовуар «The Second Sex» популяризувала вислів «Women’s Liberation», так часто називали фемінізм у публічному просторі та в різних жіночих рухах. Натхненні цими авторками, активістки 1970–1980-х років у своїх текстах почали ще сміливіше піднімати політичні та сексуальні теми.
Культура і бізнес
Щоб протистояти домінантній сексистській культурі, жінки створювали свою попкультуру, як спосіб формувати позитивні та сильні образи жінок. Це проявлялося в музиці, кіно й моді. Наприклад, пісня «I Am Woman» Гелен Редді стала своєрідним феміністичним гімном.
У Німеччині жінки знімали феміністичні художні фільми й документалістику, зокрема згадують стрічку «A Reward for Irene» (Гельке Зандер) або роботи Крістіни Перінчіолі, яка створила «For Women – 1st Chapter».
У бізнесі жінки теж не залишалися осторонь: відкривали книгарні, кредитні спілки, феміністичні видавництва, ресторани та лейбли. Незалежність, можливість працювати й мати трудові права була важливою частиною другої хвилі і як інструмент рівності на ринку праці.
Соціальні зміни
Розширення жіночої освіти та помітніша присутність жінок у культурі підсилювали суспільні дискусії про зміни, зокрема щодо репродуктивних прав, сексуальних домагань і домашнього насильства.
У повоєнній Америці заміжніх жінок часто сприймали як юридично залежних від чоловіків, що створювало ґрунт для насильства в родині і це довгий час могло бути соціально нормалізованим. Саме тому тема домашнього насильства стала однією з болючих і ключових у другій хвилі.
Завдяки руху та активісткам до 1982 року вже існували притулки й коаліції на рівні штатів, які надавали захист і підтримку жінкам, що пережили насильство.
У США ліберальні феміністки також створювали панелі та воркшопи, щоб підвищувати обізнаність сексуально активних жінок. На таких зустрічах говорили про венеричні хвороби, безпечний аборт і контрацепцію, зокрема про протизаплідні засоби, схвалені в 1960 році Управлінням з контролю за продуктами й ліками (FDA).
Поза межами США
За межами США феміністичні рухи теж набирали обертів у різних країнах (передусім на Заході). У Лондоні в 1967 році відбувалися зустрічі International Alliance of Women, де делегатки обговорювали міжнародні підходи до оцінки становища жінок у різних країнах, зокрема в контексті роботи структур ООН, що займаються цією темою.
Жінка, яка прагне до повної самореалізації, не повинна відчувати провини за те, що вона має власні амбіції.
Бетті Фрідан
У таких країнах, як Німеччина, Іспанія та Швеція, друга хвиля активніше стартувала ще в 1960-х, а в інших, наприклад, у Туреччині чи Ізраїлі, рух розгортався повільніше й помітніше активізувався вже ближче до 1980-х років.
Виключення та критика
Попри відчутний прогрес для білих жінок, ці зміни далеко не завжди поширювалися на темношкірих, корінних, робітничих, бідних жінок. Багато з цих груп і далі залишалися за бортом у питаннях, які якраз активно обговорювалися під час другої хвилі. Одне з найболючіших –репродуктивна справедливість і реальне право жінок самостійно вирішувати, що відбувається з їхнім тілом.
У США темношкірим жінкам, афроамериканкам і бідним жінкам доводилося робити підпільні аборти, ризикуючи життям. А представниці інших меншин, зокрема афроамериканки, латиноамериканки та корінні американки, зазнавали зловживань зі стерилізацією: у деяких спільнотах проводилися кампанії, внаслідок яких жінок стерилізували без їхньої поінформованої згоди.
Критики також наголошували: друга хвиля нерідко приглушувала голоси жінок кольору шкіри, ЛГБТ-жінок та інших меншин і їхній внесок у рух ставав менш видимим. У підсумку фемінізм інколи подавався як «вирівняна» і надто «вибілена» історія, де домінує досвід білих жінок середнього та вищого класу.
Саме цю домінантну оптику Чела Сандовал назвала гегемонним фемінізмом: коли більш привілейована група жінок задає тон і мимоволі «підганяє» досвід інших під власні рамки. Через це виникає хибне припущення, ніби всі жінки переживають одне й те саме, хоча різні групи можуть одночасно стикатися з дискримінацією за расою, класом, сексуальністю тощо.
На цьому тлі частина активісток дистанціювалася від загального руху «звільнення жінок» і почали формуватися окремі течії: Black feminism, Africana womanism, а також ініціативи на кшталт Hijas de Cuauhtémoc у California State University. Саме відповідь на біло-центричний і середньокласовий погляд, а також акцент на перетині різних форм нерівності (інтерсекційності) згодом стали одним із ключових принципів третьої хвилі фемінізму.
Критика білого або гегемонного фемінізму показала важливу річ: прогрес не завжди рівномірний. Те, що працює для однієї групи жінок, може не працювати для іншої або навіть залишати її в ще вразливішому становищі.
Саме тому в центр уваги поступово виходить інтерсекційність: ідея, що нерівність складається з кількох шарів – статі, раси, класу, сексуальності, фізичних вад. Усвідомлення цього розширило феміністичний рух і підготувало ґрунт для третьої хвилі, де одна історія для всіх уже не працює.
Підсумувати за допомогою ШІ:
Вам сподобалась ця стаття? Оцініть її!
Loading...
